Знищ мене. Тагере Мафі

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ніж напередодні. Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно. Воно ніколи не бачить, як його відсутність змінює людей. Як у темряві ми стаємо іншими.

      Раптове шарудіння означає, що однокамерник прокинувся. Я обертаюся, немов мене знову застали за крадіжкою їжі. Це сталося лише раз, і батьки не повірили, коли я сказала, що крала не для себе, що намагаюся врятувати вуличних кішок за рогом, але батьки не могли й подумати, що я аж такою мірою людина, щоб турбуватися про якесь кошеня. Тільки не я. Не таке така, як я. Надалі вони ніколи не вірили тому, що я говорила. Саме тому я тут.

      Мій однокамерник розглядає мене. Він спав повністю одягнений. На ньому темно-синя футболка й солдатські штани кольору хакі, заправлені в чорні черевики до гомілок.

      Дрантя прикриває мої кістки, троянди пломеніють на обличчі.

      Він розглядає моє тіло, його погляд повзе так повільно, що змушує моє серце калатати. Я ловлю трояндові пелюстки, коли вони опадають з моїх щік, пливуть навколо мене, видаючи моє нікчемне боягузтво.

      Я хочу сказати: перестань дивитися на мене.

      Перестань торкатися мене своїм поглядом, тримай свої руки при собі, будь ласка, будь ласка, будь ласка.

      – Як тебе звати?

      Порух його голови розколює землю навпіл.

      Я завмираю. Моргаю й затамовую дух.

      Він поворухнувся, і мої очі розлітаються на тисячі шматків, що рикошетять по кімнаті, полюючи на мільйони образів, мільйони митей, застиглих у часі. Поступово мерехтіння картинок припиняється; нагло зупинені в мертвому просторі спогади перетворюються на сумніви, вихор спогадів-сумнівів крає мою душу. Він схожий на когось, кого я знала.

      Один різкий подих – і я повертаюсь назад у реальність. Більше ніяких марень.

      – Чому ти тут? – запитую я в тріщин бетонної стіни. 14 тріщин на 4 стінах тисячі відтінків сірого. Підлога, стеля – усе з однієї брили каменя. Убогі каркаси ліжок, зварені зі старих водопровідних труб. Маленький квадрат віконця: скло надто товсте, його не розіб’єш. Мої сподівання вичерпано. Перед очима все пливе, вони болять. Пальці поволі скрадаються холодною підлогою. Я сиджу на підлозі, тут смердить кригою, металом і брудом.

      Мій однокамерник навпроти, він підігнув ноги під себе, немов його черевики занадто блискучі для цього місця.

      – Ти боїшся мене, – байдуже кидає він.

      Мої пальці стискаються в кулаки.

      – Боюсь, ти помиляєшся.

      Можливо, я й брешу, але це не його справа.

      Він пирхає, і відлуння зависає в мертвому повітрі поміж нами. Я не повертаю голови. Не відповідаю на погляд, що свердлить мене до кісток. Я хапаю зужитий кисень камери й зітхаю. У мене в горлі застрягло щось знайоме, щось, що я вже навчилася ковтати.

      Двічі стукнули у двері, і я опановую себе. Він негайно підводиться.

      – Ніхто не прийде, – повідомляю я. – Це лише сніданок. 264 сніданки, і я досі не знаю, з чого вони зроблені. Ця бовтанина завжди смердить СКАЧАТЬ