Голос перепілки. Марія Ткачівська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ повітря, і він, зозулька в годиннику, має прокукати якусь годину. Але яку? Хай би першу, лиш би не мовчати! Він ще висить у повітрі, але вже набирає повні груди сили, розплющує дзьобика – і раптом помічає, що в нім нема голосу. Він силкується ще раз і ще! Голос не повертається. Він, залізна зозулька, збирається з усіх сил, уже ось-ось проступить його голос – аж раптом пружина повертає його назад, за нею клацають дверцята, і він знову опиняється в цій маленькій хатинці, де від нього нічого не залежить. Мартин перелякано лушпатить у дверцята: «Допоможіть! Допоможіть!» Та ніхто не приходить на допомогу. «Я тут! – чує Мартин голос Тодося. – Я тут!» Навколо темно, хоч в око стрель. Він іще дужче тарабанить по дверцятах. Ураз відчуває, що обертається на залізне курчатко. У нього є лише тридцять секунд! Він щомога духопелить у стіни, щодуху дубасить у дверці. Ті несподівано відчиняються, і – бемц! – Мартин із гуркотом хряпається на долівку, хоча тридцять секунд ще не пройшло. «Що тут за шум?» – чує він голос пані Левської. Мартин розплющує очі й бачить, що лежить на долівці. Над ним голови пані Левської й Тодося. Навколо ще кілька пар очей, що виглядають із високих ліжок, мов горобці на дроті. Цього дня Мартинові дозволили залишитися в ліжку: у нього була гарячка.

      – Пані Зосю, я вмру?

      – З чого ти взяв? – глянула на Мартина великими зеленими очима пані Зося, поправляючи йому подушку.

      – У мене гарячка.

      – Ну то й що?

      – Як що? Пан Стоцький казав, що всі хвороби лікує палиця. Без неї довго не живуть. А я вже три тижні живу без палиці.

      – То він жартував, – заспокійливим голосом відповіла пані ляґерова.

      – Ага, жартував. Хіба він уміє жартувати?

      – Уміє, лише себе не виказує.

      – А я думав, у нього нема ні жартів, ні серця. Він як б’є, то тиждень пече.

      – Він просто любить порядок.

      – Пані Зосю, чому діти не люблять порядок? – підвів голову Мартин.

      – Бо темні. І не знають, як правильно, – відповідала пані ляґерова.

      – А чому вони темні? – надокучав далі Мартин.

      – Бо ніхто їх не навчив, – знизала плечима пані Зося. – Та хто мав навчити, – зітхнула вона, поправила рукою коротке хвилясте волосся й пішла до своєї роботи.

      «От цікаво, – подумав Мартин, – який у пана Стоцького дєдьо. Він точно й’го щоднє на “стілець” кладе. Інакше відки би той знав, де найбільше болит. Та нє, таких старих, певно, вже на “стілець” не кладут».

      Мартин іще раз глянув, чи пані ляґерова пішла, обернувся до стіни й поволі поринув у сон. Прохопився від того, що хтось смикнув його за ногу. Хлопець мигцем зіпнувся на лікті, окинув оком кімнату й відразу сів на ліжко. То був Тодось.

      – Бери! Я приніс! – Тодось добув із-за пазухи Борисового картуза й убгав Мартинові під подушку.

      – Кашкіт? Де ти й’го взяв? – сполошився Мартин.

      – Тсс! Вкрав! Тілько про це нікому. Коли не було пані ляґерової, я зайшов до її мешкані і там знайшов.

      – Ти порпавси в її шуфлядах? – тріпотів Мартин.

      – Троха. СКАЧАТЬ