Край битого шляху. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і тільки стогнуть: «Діти, дітоньки…» А вони, їхня надія, в жебрацькому лахмітті блукають вулицями, випрошуючи хліба. Глянув на Владека і затрусився: «Таж з ним таке саме могло бути».

      – Дай йому гарячої зупи, – буркнув Кузьмінський до жінки і вийшов. Через якийсь час повернувся, кинув хлопцеві штанці й сорочку.

      – Одягайся!

      Кузьмінська зі злістю кинулась на чоловіка:

      – Багато маєш того заробку? Владека щоб вивів у люди!

      Кузьмінський, ніби не чуючи слів дружини, спитав у Антося:

      – Читати вмієш?

      – Я ходив уже рік до школи, – відповів хлопець.

      Антось жадібно сьорбав суп, голосно плямкаючи, і ковтав хліб великими шматками. З другої кімнати долітала розмова подружжя Кузьмінських.

      – Я не можу дати пропасти цій дитині з голоду, коли вона уже переступила поріг нашої хати. Я Владека побачив у ньому, розумієш?

      – Але ж він русин, Мундзю, – впиралася жінка.

      – Русини також люди. Вони так само, як і поляки, можуть умирати від холоду, голоду й побоїв. І хай хлопець буде собі русином, коли захоче. Це не наша справа. А ти вже будь йому коли не мамою, то хоч не мачухою… Звіримося цього разу на долю. Та й Владек сам вибрав собі товариша…

      Галузка бузку заслонила обличчя Юлі. Але Антін відчув на собі її допитливий розтривожений погляд. Вона доторкнулась пальцями до його руки, ніби наполягала, квапила: «Далі, далі».

      – Кузьмінська так і не стала мені матір’ю, – вів далі Антін. – Мужицьке тавро, виписане незримими літерами на моєму чолі, не дозволяло їй наблизитись до мене. Я вчився разом з Владеком у гімназії, мав одяг, їжу – все, крім материнського тепла. Вона вчила нас, як тримати виделку і ніж за столом, посилала на курси танців, навчила правил доброго тону, але завжди я відчував боляче і гірко одне: все це для Владека. Мене вчила хіба тільки для того, щоб я часом не скомпрометував його в товаристві.

      – Не плямкай, як хлоп із села, – робила зауваження. – Йди рівно, не горбся, як мужик з бесагами. – Я слухався, а в серці пекло: чому, чому все найгірше відносять до хлопа?

      Кузьмінський, чесний старий Кузьмінський, не вилазив з паперів. Владек ніколи не завдавав мені болю. Ні разу. Тільки… Вас, може, дивує, що я не розшукував свого брата, сестер. Розшукував. Але послухайте… Ще на самому початку мого перебування в Кузьмінських мати Владекова спитала:

      – У тебе сестри, брати є?

      Я зрадів.

      – Так-так! Є Марічка, Оленка, Василько…

      – Матко боска! Цілий кагал! Де ж вони?

      – Не знаю, пані, десь на людях…

      – Так і запам’ятай собі: нічого ти не знаєш. Владекові казав що-небудь?

      – Ні.

      – І не смій. Прихистили тебе одного, і досить. У Владека добре серце – всіх мужиків поскликає. А розпапляєш – не поможе й пан Кузьмінський. Вижену.

      Я боявся голоду і мовчав. Не раз плакав ночами, твердо постановляв повернутися в село, СКАЧАТЬ