Край битого шляху. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      – Нічого, доню, нічого. Ми всі книжкові молі. А цей, – показав на Владека, – людина, яка також, кінець кінцем, мусить стати вченою міллю.

      Всі засміялися, навіть Владек.

      – Це татко натякає на те, що мене призначають асистентом на кафедрі, – пояснив він Юлі.

      Після вечері Мохнацький сказав дочці:

      – Розваж гостей.

      Юля енергійним жестом показала на двері своєї кімнати.

      – Прошу до мене, панове!

      Тепер вона здалась Антонові зовсім не такою маленькою. Ні, їх запрошувала до себе владна господиня.

      – Прошу.

      І сама першою увійшла в кімнату.

      Ліжко, поличка з книжками, фортепіано і знову ті ж гуральські вишивки на стінах.

      – Граєте? – спитав Антін.

      – Трохи… Хочу вступати на музикологію до університету.

      – О, чудово! – сплеснув Владек у долоні. – Виходить, до нас, на філософський! Очевидно! Що там консерваторія. Тут здобудете теоретичні знання, а гра… Ви, напевно, граєте бездоганно?

      – Так собі… – Юля недбало повела пальцем по клавішах.

      Владек приклав руку до грудей.

      – Заграйте нам, ощасливте!

      Окинула хлопців грайливим поглядом і сіла за фортепіано.

      – Що вам – Моцарта, Бетховена?

      – Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаєте, я не можу спокійно її слухати.

      заспівав м’яким тенором, а Юля підхопила мелодію на фортепіано. Грала і замріяно дивилася на хвилясте Владекове волосся.

      впивався Владек мелодією і замріяним поглядом піаністки.

      Але Юля несподівано обірвала гру, ковзнула пальцем по клавішах, і… Антін стрепенувся від знайомої ще з дитинства пастушої пісні. Колись давно-давно мугикав її біля корів, не свою, польську, та рідну:

      Звідки вона знає цю тужливу мужицьку пісню? Дивився на неї, зворушений, – непрошена сльоза затуманила зір. Звідки знає цю пісню, звідки знає? А вона глянула на хлопців, тільки чомусь грайливий блиск зник з її очей, зустрілася поглядом з Антоном, і останній акорд схлипнув на клавішах.

      Владек став прощатися.

      – Чому так швидко?

      – Пора, панно Юлю, пора. І так… Дякуємо за увагу.

      – Я проведу вас.

      По дорозі Владек увесь час забавляв товариство розмовами. Він знав мало що не кожного вчителя з Юлиної гімназії, знав багатьох її товаришів. І тому в них були спільні теми для розмови. Антін ішов мовчки. Та й про що було говорити? Владек розважає Юлю чимсь зовсім банальним. Ось розповідає про вчителя, що завжди забував у канцелярії окуляри. Антін міг би також включитися: «Справді, був у вас такий СКАЧАТЬ