Край битого шляху. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Ранок кинув світлу пляму на підлогу біля самого ліжка й розбудив Антона. Він щоранку будився від цього променя, любив його, як свого сожителя. Антонові здавалося, що, крім нього і вічно зажуреної Маційової, ще хтось мешкає в цій квартирі, хтось веселий, життєрадісний, що приходить раз на день і будить від сну, підбадьорює та кличе до життя. А коли починались похмурі осінні та короткі зимові дні, Антін тужив за ним, як за живою істотою, і чекав весни.

      Прокинувшись від неспокійного сну (щось хаотичне верзлося всю ніч, знайомі і незнайомі обличчя пересувались у пітьмі), Антін підвівся назустріч своєму другові, скочив до вікна і розчинив його навстіж.

      – День!

      Над брудним подвір’ям синів клаптик літнього чистого неба. У щілину між стінами сусідніх будівель заглянув червоний диск сонця.

      Антін квапливо одягався. Було дуже рано, ще не ходили трамваї, але йому хотілось якнайшвидше вирватися з цих стін, які всю ніч тримали в обіймах важкий, гнітючий морок.

      Сонячний промінь покликав свого товариша на волю і, виходячи з кімнати, всміхнувся ще раз на підвіконні.

      Тихо відчинивши двері, щоб не розбудити Маційової, Антін вийшов з хати. Свіже, прохолодне і вже по-осінньому прозоре повітря (кудись пропала вчорашня спека, ніби погасла під темрявою ночі) обдало його, капнули з каштанів краплі холодної роси.

      – День! – повторив ще раз Антін, набираючи в легені повітря, йому здавалося, що вперше в житті він так глибоко відчуває всю красу осіннього ранку. Сивий туман сповзав з Високого Замку, оголений купол гори немов наблизився до ратушевої вежі, в розрідженому повітрі звідусіль линули несміливі ранкові звуки: десь дзенькнув метал, гудок прорізав тишу, аж з-за міста донісся гомін ранку. Антін зітхнув, радіючи, що ніч скінчилася.

      Вулицею Кохановського вийшов на Погулянку, звідти повернув у лісок і йшов, збиваючи з кущів росу. З боку Винників показалися водонапірні башти, а далі – левади, вкриті кучерявою молодою отавою.

      Пастухи гнали корів, плугатар, повйокуючи на коней, орав стерню на обочині, жінки з граблями виходили на загони скошеного вівса.

      Люди ставали до праці. А здалеку линула пісня, стелилася над землею, губилась, знову тихо бриніла й гасла.