Саламандра (збірник). Стефан Грабинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чорна, хоч око виколи, пітьма.

      Мені по обличчі мазнула мокра гілка, обливши цілим водоспадом крапель. Втер очі і лапнув рукою вгорі, аби намацати ту гілляку, проте замість неї пальці вхопили тверде дерево штахет.

      «Сад, – подумав я з радістю. – Або ж парк. У кожному разі знайду притулок на ніч».

      Щоби не заблукати, вже не випускав із рук огорожі і повільно, крок за кроком, рухався вперед, ведучи пальцями по дерев’яних дошках, неначе тримався за провідну нить посеред нічного мороку. Потім штахети відступили, повертаючи кудись углиб. Фіртка. Я ввійшов і замкнув її за собою: у тиші глухо пролунав скрип деренчливих завіс.

      Я йшов якоюсь алеєю: наді мною вчувався рух дерев, які росли з обох її боків, навколо панував шерех листя і лопотіння гілок, якими шарпав вітер. Не бачив нічого – навіть стовбури дерев зливалися з чорнотою ночі. Пройшовши так кількасот кроків, я несподівано вдарився головою до чогось твердого, підніс руку в напрямі перешкоди і зрозумів, що то були штахети. Отже, тут подвір’я закінчувалося, напевно, стежка, якою я йшов, не була центральною. Імовірний будинок мав би бути в кінці головної стежки, яка, певно, десь перехрещувалась із тою, якою я випадково пішов. Треба було шукати перехрестя стежок. Я обернувся і почав обережно прямувати у зворотному напрямі. Та чомусь не міг втрапити на бажану дорогу, яка, за моїми розрахунками, мала б завести мене до будинку.

      Пошуки не увінчалися успіхом: за кільканадцять хвилин ходу я знов опинився коло фіртки. Зрозпачений невдачею, промоклий до нитки, почав усе спочатку, постановивши тепер іти по штахетах направо і дослідити спершу той бік.

      Та заледве я пройшов пару кроків, як наткнувся на якийсь пень. Падаючи, рефлективно викинув угору праву руку, щоби вхопитися за дерево чи гілку. Замість того рука наштовхнулась на ріг будинку. Я поводив рукою по стіні. Дерев’яна, збита з негибльованих дощок. Намацав двері, замкнуті кілком…

      Завагався: ввійти чи шукати далі?..

      Хатиною та буда бути не могла.

      Раптом я відчув, що далі йти вже не можу, що я вже цілком виснажений тривалою важкою мандрівкою. Якийсь час мною вже била лихоманка. Постукав. Зсередини ніхто не відповів. Приклав вуха до стіни, наслухаючи. Цілковита тиша. Нетерпляче вирвав кілок і цілим тілом наліг на ті двері. Вони відчинилися на диво легко. В обличчя вдарив запах свіжого сіна і воску.

      «Цікава комбінація», – спало мені на думку, поки квапливо замикав за собою двері.

      – Добрий вечір! – голосно обізвався я.

      – Добрий вечір! – відповіла луна.

      Приміщення, до якого я втрапив, було порожнім. Голос гудів, як у бочці.

      Попробував запалити одного, другого сірника – відсиріли. Треба було зорієнтуватися без світла. Навпомацки пересувався вздовж стін, вивчаючи їх поверхню. У другому куті мене затримав якийсь предмет, який глухо задуднів, коли я наштовхнувся на нього ногою. Я хотів було обминути його і йти далі, та рука провалилася без опору, СКАЧАТЬ