Козацьке братство. Частина 1. Полковник Кульбас. Ігор Тихоненко

Чтение книги онлайн.

      У шістнадцятому столітті Україна вела кровопролитні війни за свою незалежність. Польська шляхта, захопив західну частину країни, встановила там своє панування. На півдні постійно здійснювали набіги кримські татари, спалюючи села і уганяючи в полон мирних жителів. Островом свободи була Запорізька Січ, як центр визвольної боротьби. Туди стікалися всі знедолені. З Московії – збіглі кріпосні селяни, з Речі Посполитої і України – холопи. Вони приєднувалися до Запорізьких козаків, щоб створити першу в світі державу вільних людей.

      1. Візит упиря

      Степ розливався навколо безкрайнім морем. Повітря п’янило і було наповнене особливими запахами, які веселили душу і робили життя по-справжньому радісним. « Що ж тут такого особливого у степу? Що так стискає серце і зігріває душу? Вискочив би із сідла і полетів разом з птахами під хмари», – так думав молодий козак Ігнат Головань, слідуючи разом зі своїм товаришем Степаном Колодой до полковника Кульбаса.

      Наставав той час доби, коли розумієш, що літо – сама краща пора року. Денна жара потроху зменшилася, поступаючись місцем вечірній прохолоді. Сірі сутінки непомітно заповнювали мир, заволікаючи денні яскраві фарби. Почало легше дихати і хотілося сказати: «Хух, слава Богу, вечір».

      – Ігнат, і що нам в степу спати? – запитав свого товариша Колода.

      – Не годиться хрещеній душі, от так під зірками ночувати. А що робити? – міркував вголос Головань.

      – Може то чорт нас водить? Вже давно повинен бути хутір Перекопченко.

      – Тш, тш. Я, здається, чую собачий гавкіт. Та он і дим піднімається попереду, і верби вже видно.

      – Давай, Степан, додамо ходу, поки не стемніло.

      Під'їхавши ближче, козаки побачили хутір, обнесений дерев'яним частоколом висотою метра зо три. Широкі дубові ворота були зачинені з середини.

      – От це так, – подумав Ігнат. – Минулого року тут такого не було.

      Хлопці дружньо вдарили у ворота. Під молодецькими кулаками колоди загуділи. Собаки ще сильніше почали «брехати». Здавалося, що вони зараз луснуть або охрипнуть. У згущеній темноті, у дворі з'явилася людська фігура. Голос із-за воріт запитав:

      – Хто там, на ніч глядячи, грюкає?

      – Козаки ми. Народ православний, – відповіли Запорожці, – просимо пустити переночувати.

      – Хто вас знає? Може ви люди відважні, а може і зовсім нелюди? – відповів голос із-за воріт.

      – Дядько Матвій, це я – Ігнат Головань. Ви що, не пізнаєте мене? Ми минулого року проїздили через Ваш хутір.

      – Пам'ятаю такого козака. Ти ще славно співаєш, хлопче. А хто це з тобою?

      – Це товариш мій, Степан Колода. Відчиняйте добродію.

      – Раніше перехрестіться, а там подивимося.

      «Ну і діла», – здивувався хорунжий. – Дивіться, якщо не вірите.

      Ігнат зняв шапку і перехрестився по православному звичаю. Степан поступив так само.

      – Ну, слава Богу, «свої», – почувся голос зі двору.

      Пролунав гуркіт. Ворота почали відкриватися. У темному отворі відчиняющіхся стулок стояла сива людина в сорочці-вишиванці і широких козацьких шароварах. Він пильно дивився на в'їжджаючих вершників. Посеред двору стояла біла хата-мазанка з розписними вікнами, низькими дверима і високим солом'яним дахом. Козаки прив'язали коней біля ганку.

      – Проходьте СКАЧАТЬ