На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ходять санітари із пляшками й відрами. Один із них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха та йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.

      Я присовуюся ближче до Франца й починаю говорити, наче це може його врятувати:

      – Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись ловили пліточок, пам’ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.

      Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв з отими теревенями!

      – Ну, Франце, – я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя. – Може, ти тепер спатимеш?

      Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках. Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.

      Минає година. Я сиджу й пильно стежу за виразом його обличчя, раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже, напевне, зосталося десь позаду; він опинився сам на сам із своїм недовгим дев’ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.

      Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов’яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима у розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.

      Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати та кричу:

      – Де лікар? Де лікар?

      Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.

      – Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.

      Він випручується і питає в санітара, що стоїть поруч:

      – Про кого він?

      Той відповідає:

      – Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.

      Лікар гнівається:

      – Звідки я можу знати, сьогодні я вже п’ять ніг ампутував! – Він відштовхує мене, каже санітарові: – Ідіть подивіться! – І біжить до операційної.

      Я тремчу від гніву, ідучи за санітаром. Той дивиться на мене й каже:

      – Операція за операцією, з п’ятої ранку, я тобі кажу – щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти…

      Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі й уже не підводитись.

      Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, СКАЧАТЬ