На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вже бачив тих дітлахів?

      Я киваю. Ми тепер запишалися, голимося при всіх на подвір’ї, походжаємо, заклавши руки в кишені, згорда поглядаємо на новобранців і відчуваємо себе бувалими фронтовиками.

      Качинський приєднується до нас. Ми йдемо через стайні й підходимо до новачків, вони саме одержують протигази й каву. Кач питає в одного з наймолодших:

      – Мабуть, ви вже давно нічого путящого не їли, еге?

      Новачок кривиться:

      – Вранці – хліб із брукви, на обід – вінегрет із брукви, на вечерю – котлети з брукви й салат із брукви.

      Качинський співчутливо свистить.

      – Хліб із брукви? То вам пощастило, тепер печуть уже з тирси. А що ти скажеш про квасолю? Їв би?

      Хлопець червоніє:

      – Ще й дражнитесь!

      Качинський каже тільки:

      – Неси казанок.

      З цікавості ми йдемо за ним. Він підводить нас до діжечки біля його матраца. Діжечка й справді наполовину повна квасолі з м’ясом. Качинський стоїть перед нею, наче генерал, і каже:

      – Око – глядь, рука – хап! Це гасло справжніх солдатів.

      Ми вражені. Я питаю:

      – Сто чортів, Каче, звідки це?

      – Помідор тільки зрадів, як я в нього забрав. За це я дав йому три шматки парашутного шовку. А квасоля і холодна смакує.

      Він щедро насипає новачкові й каже:

      – Як ще колись зазирнеш сюди з казанком, то в лівій руці тримай сигару чи жменю тютюну. Втямив?

      Тоді він обертається до нас:

      – Вам, звісно, й так насиплю.

      Качинський – незамінний чоловік, він має якесь шосте чуття. Такі люди є скрізь, але відразу їх важко розпізнати. У кожній роті знайдеться один або й двоє таких солдатів, Качинський найбільший проноза, якого я тільки знаю. За фахом він, здається, швець, та річ не в тім, він знається на всякому ремеслі. З ним добре приятелювати. І я, і Кроп – його приятелі, і Гайє Вестгуз, можна сказати, теж. Але він швидше виконавчий орган: коли треба щось залагодити кулаками, він робить те, що Кач скаже. І дістає тоді свою пайку.

      Потрапляємо ми, приміром, уночі в зовсім не знайому місцевість, у похмуре кубло, де відразу видно, що тут уже давно все порозтягали, хіба що стіни залишили. Ночувати нас відводять до невеличкої, темної фабрики, яку сяк-так пристосували під казарму. Там стоять ліжка, точніше – не ліжка, а дерев’яні рами з напнутими на них дротяними сітками.

      Спати на тих сітках незручно, твердо. Підстелити ковдру не можна, бо нею ми вкриваємось, а плащ-намет надто тонкий.

      Кач роздивляється і каже Гайє Вестгузові:

      – Ходімо зі мною.

      Вони йдуть у село, зовсім не знайоме їм. А за півгодини вже повертаються із здоровенними оберемками соломи. Виявляється, Кач знайшов стайню, а в ній солому. Тепер нам було б тепло спати, якби тільки не мучив голод.

      Кроп питає в артилериста, який, видно, тут уже не СКАЧАТЬ