На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник) - Эрих Мария Ремарк страница 8

Название: На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник)

Автор: Эрих Мария Ремарк

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Зарубежная классика

Серия:

isbn: 978-966-14-7517-4, 978-966-14-7194-7, 978-966-14-7521-1, 978-966-14-7520-4, 978-966-14-7519-8, 978-966-14-7518-1

isbn:

СКАЧАТЬ б себе за нікчем, якби підкорилися. Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними – і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. Якби ми потрапили на передову без цієї муштри, багато нас напевне збожеволіло б. А тепер ми були підготовлені до того, що нас чекало.

      Ми не зломилися, ми пристосувались. У цьому нам зарадили наші двадцять років, хоч саме через них дещо давалося нам надто важко. Але найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне і дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна, – у товариськість!

      Я сиджу на ліжку в Кеммеріха. Він ще дужче змарнів. Навкруг нас – страшенна метушня. Прибув санітарний поїзд, і тепер у палатах відбирають поранених, яких можна транспортувати далі. Повз Кеммеріхове ліжко лікар проходить, навіть не глянувши в наш бік.

      – Іншим разом, Франце, – кажу я.

      Він підводиться на подушках, спираючись на лікті.

      – Мені ампутували ногу.

      Отже, він усе-таки дізнався. Я киваю і кажу:

      – Хай тебе тішить, що ти тільки цим відбувся.

      Він мовчить.

      Я проваджу далі:

      – Тебе ж могло поранити в обидві ноги, Франце. А Вегелер втратив праву руку, це куди гірше. І ти ж поїдеш додому.

      Він дивиться на мене:

      – Ти так гадаєш?

      – Атож.

      – Ти так гадаєш? – повторює він.

      – Безперечно, Франце. Тільки тобі треба після операції вбитися в силу.

      Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче:

      – Я в це не вірю.

      – Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут ще й не таке роблять.

      Він підводить руку:

      – Глянь-но сюди, на ці пальці.

      – То від операції. Добряче жери, і тоді швидко одужаєш. Вас тут непогано годують?

      Він показує на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоїть.

      – Франце, ти повинен їсти. Найголовніше – їсти. Адже з цим тут начебто добре.

      Він ніби не слухає. Трохи помовчавши, повільно говорить:

      – Я так хотів стати лісничим.

      – Ти ще встигнеш, – заспокоюю я. – Тепер уже виготовляють чудові протези, з таким протезом ти й не помітиш, що тобі чогось бракує. Вони кріпляться до м’язів. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навіть писати. І, крім того, тепер весь час винаходять іще досконаліші протези.

      Якийсь час він лежить тихо. А тоді каже:

      – Можеш узяти мої шнуровані чоботи для Мюллера.

      Я киваю і силкуюся вимовити щось підбадьорливе. Губи в нього стали зовсім безбарвні, рот побільшав, зуби випинаються, і здається, що вони крейдяні. Тіло в нього тане, чоло випинається дужче, вилиці загострюються. Кістяк наче пробивається назовні. Очі вже западають. За кілька годин усе скінчиться.

      Не вперше я бачу, як помирають; СКАЧАТЬ