На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ так лежати, хіба що як чоловік спить мертвим сном.

      Ніч минає неспокійно. Ніхто не може заснути. Вже над ранок ми трохи задрімали. Та я прокидаюся від світла. Двері розчинені, з коридору чути голоси. Інші поранені теж прокидаються. Один із них, що лежить тут уже кілька днів, пояснює нам, у чому річ:

      – Тут, нагорі, сестри щоранку читають у коридорі молитву. Вони звуть це ранньою службою. Щоб і ми її почули, вони розчиняють двері до палат.

      Безперечно, вони роблять це з добрим наміром, але в нас болять усі кістки, болять голови.

      – Яке безглуздя, – кажу я. – Саме коли ми ледве поснули…

      – Тут, нагорі, лежать легкопоранені, от вони і вважають, що так треба.

      Альберт стогне. Я спалахую з гніву й кричу:

      – Та замовкніть там нарешті!

      За хвилину до нас заходить сестра. У своєму чорно-білому вбранні вона скидається на гарненьку ляльку-ковпачок для кавника.

      – Зачиніть двері, сестро, – каже хтось із поранених.

      – Двері відчинені, бо в коридорі промовляють молитву, – відказує вона.

      – Але ми хотіли б іще поспати…

      – Молитися краще, ніж спати. – Вона стоїть і безневинно всміхається. – До того ж уже сьома година.

      Альберт знову стогне.

      – Зачиніть двері! – гаркаю я.

      Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.

      – Але ж ми молимось і за вас.

      – Дарма! Зачиніть двері!

      Вона щезає, покинувши двері розчиненими. Знову чути, як вони там бурмочуть молитву. Від цього я ще дужче скаженію.

      – Рахую до трьох, – кажу. – Коли за цей час вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.

      – І я теж, – озивається ще один поранений.

      Я рахую до п’яти. Тоді беру пляшку, націлююсь і жбурляю її крізь двері в коридор. Пляшка розбивається на дрібні скалки. Молитва уривається. До нас входить зграйка сестер, вони лають нас, але досить стримано.

      – Зачиніть двері! – галасуємо ми.

      Вони щезають. Останньою йде та мала, що оце заходила до нас.

      – Безбожники! – цвірінькає вона, але зачиняє за собою двері.

      Ми перемогли.

      Опівдні приходить інспектор лазарету й дає нам чосу. Він лякає нас в’язницею і навіть іще гіршим. Але цей лазаретний інспектор, так само як і продовольчий, – звичайний собі чиновник, хоч і носить довгу шпагу та еполети; тому навіть новобранці не сприймають його поважно. Хай собі балакає. Що він може нам зробити?

      – Хто кинув пляшку? – питає він.

      Поки я міркую, чи варто мені признаватися, хтось вигукує:

      – Я!

      Підводиться чоловік із скуйовдженою бородою. Усі надзвичайно здивовані, не розуміючи, навіщо він на це зголосився.

      – Ви?

      – Так точно. Мене роздратувало те, що нас даремно збудили, і я знетямився, тож не розумів, СКАЧАТЬ