На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник) - Эрих Мария Ремарк страница 62
Название: На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник)
Автор: Эрих Мария Ремарк
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Жанр: Зарубежная классика
isbn: 978-966-14-7517-4, 978-966-14-7194-7, 978-966-14-7521-1, 978-966-14-7520-4, 978-966-14-7519-8, 978-966-14-7518-1
isbn:
– Завтра вас відправлять додому.
Потім мені гіпсують ногу. Опинившися знову з Кропом, я розповідаю йому, що напевне завтра прибуде санітарний поїзд.
– Альберте, нам треба домовитися з фельдшером, щоб нас відправили разом.
Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає:
– У тебе їх ще багато?
– Ще ціла жменя, – кажу я, – і в мого товариша, – я показую на Кропа, – теж стільки. Можемо передати їх вам із вікна санітарного поїзда.
Він, звісно, відразу зметикував, що до чого, ще раз обнюхує сигари й каже:
– Гаразд.
Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. У нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка й доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.
Ноші з пораненими стоять на залізничній станції. Ми чекаємо поїзда. Періщить дощ, а тут немає ніякого даху. Ковдри в нас благенькі. Ми чекаємо вже дві години.
Фельдшер дбає за нас, наче рідна мати. Дарма що я почуваюся дуже кепсько, я не забуваю про наш задум. Ніби ненароком я роблю так, що йому видно пачки з сигарами, одну сигару даю йому на завдаток. За це фельдшер укриває нас плащ-наметом.
– Ох, Альберте, – зітхаю я, – а пам’ятаєш наше ліжко з балдахіном? І кішку?
– І м’які крісла, – додає він.
Авжеж, і м’які крісла, оббиті червоним плюшем. Вечорами сиділи ми в них, наче якісь князі, і вже збиралися видавати їх напрокат. По цигарці за годину. Ото було б безтурботне життя, та ще й мали б з тих крісел пожиток.
– Альберте! – нараз згадую я. – А наші мішки з харчами!
Нам стає сумно. Як вони тепер були б нам у пригоді! Коли б поїзд відходив на день пізніше, Кач напевне знайшов би нас і приніс би сюди наші скарби.
От же клята в нас доля! Мусимо їсти ріденьку затірку, убогі лазаретні харчі, а в наших мішках лежать бляшанки зі смаженою свининою. Але ми такі кволі, що не можемо навіть хвилюватися через це.
Уранці, коли в наших ношах уже хлюпає вода, нарешті прибуває поїзд. Фельдшер стежить за тим, щоб ми з Кропом потрапили до одного вагона. У поїзді повно сестер-жалібниць із Червоного Хреста. Кропа влаштовують на нижній полиці, я лежатиму на верхній, над ним.
– Боронь Боже! – мимохіть вихоплюється в мене.
– Що сталося? – питає сестра.
Я ще раз кидаю погляд на свою полицю. Її застелено білими як сніг лляними простирадлами, неймовірно чистими, на них ще видні бганки від праски. А я шість тижнів не міняв сорочки, вона брудна, аж чорна.
– Ви не можете самі залізти? – занепокоєно питає сестра.
– Та ні, можу, – кажу я, вмиваючись потом, – тільки спершу зніміть простирадла.
– Навіщо?
Я СКАЧАТЬ