На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ А за мить щось ляскає мене, наче батогом, по лівій нозі. І зразу ж я чую, як десь поруч скрикує Альберт.

      – Альберте, вставай, вставай! – кричу я, бо ми з ним лежимо нічим не захищені, на рівній місцині.

      Заточуючись, він підводиться й біжить. Я тримаюся біля нього. Нам треба перебратися через живопліт, вищий за нас. Кроп чіпляється за гілки, я хапаю його за ногу, він голосно зойкає, та я підштовхую його, і він перелітає через загорожу. Одним стрибком я лечу за ним і падаю в воду – за живоплотом виявився ставок.

      На обличчя нам поналипали ряска й твань, проте схованка у нас чудова. Ми заходимо у воду аж по шию. Зачувши виття снаряда, ми пірнаємо з головою.

      Пірнувши так разів із десять, я відчуваю, що з мене досить. Альберт теж стогне:

      – Ходімо звідси, бо я впаду й утоплюся.

      – Куди тебе поранило? – питаю я.

      – Здається, в коліно.

      – Ти можеш іти?

      – Начебто можу.

      – Тоді гайда.

      Ми дістаємося до рівчака, що тягнеться понад шляхом, і нагинці біжимо по ньому. Вогонь нас доганяє. Шлях веде до складу боєприпасів. Якщо той склад вибухне, від нас не знайдуть навіть ґудзика. Тож ми змінюємо план, звертаємо з дороги й біжимо просто в поле.

      Альберт починає відставати.

      – Біжи, я дожену, – каже він і падає на землю.

      Я шарпаю його за руку, щосили торсаю.

      – Вставай, Альберте, якщо ти зараз отут ляжеш, то вже не встанеш. Ходімо, я тебе підтримуватиму.

      Нарешті ми добуваємось до якогось невеличкого сховища. Кроп падає, і я перев’язую його. Куля влучила йому трохи вище коліна. Далі я оглядаю себе самого. На штанях у мене кров, на руці теж. Альберт перев’язує мені рани бинтами із своїх пакетів. Він уже не годен поворухнути ногою, і ми обидва дивуємось, як ми взагалі змогли сюди доплентатися. Це, звичайно, тільки через страх; ми втекли б звідти, навіть якби нам відірвало ступні, бодай на обрубках, але втекли б.

      Я ще можу якось повзати й підкликаю віз, що їде поблизу. На ньому повно поранених, нас теж беруть туди. Санітар, що супроводить поранених, вганяє нам у груди протиправцевий укол.

      У польовому лазареті ми з Кропом улаштовуємо так, щоб лежати поряд. Нам приносять ріденький бульйон, ми жадібно з’їдаємо його, хоч і зневажливо кривимось, адже ми звикли до кращого; проте голод нас змагає.

      – Тепер, Альберте, нас відпустять додому, – кажу я.

      – Можливо, – озивається він. – Аби ж я тільки знав, що саме зі мною.

      Біль дужчає. Під бинтами пече наче вогнем. Ми п’ємо воду, п’ємо склянку за склянкою.

      – Чи набагато вище коліна мене поранено? – питає Кроп.

      – На добрих десять сантиметрів, Альберте, – відповідаю я.

      Насправді там не більше трьох.

      – Ось що я надумав, – каже він трохи згодом, – якщо мені відріжуть ногу, я вкорочу собі СКАЧАТЬ