Всьо ясно. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ мене це вже починало діставати. «Що за херню він увесь час поре?!» – вибухнув дєд. «Та він хоче йти зі мною». – «Нафіга?!» – «Бо він американець». «Так мені можна увійти туди?» – знову вставив герой. Дєд обернувся до нього й сказав: «Він дає бабки. Якщо він хоче платити більше, хай платить більше». Тоді я взяв його із собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню – одна для мене й для дєда, а друга – для героя. Батя говорив, шо так буде.

      Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав героєві, шоб він мовчав. «Помовч трохи», – попросив я його. «Чому?» – запитав він. «Ну, не говори», – повторив я йому вже пошепки. «Чому?» – знову спитав він. «Я проінструктую тебе пізніше. Тссс!» Але він усе допитувався, чого не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. «Покажіть ваші документи», – сказав він. «Йому треба твої документи», – переклав я героєві. «Навіщо?» – «Дайте їх мені». – «Навіщо це?» – «Якшо ми хочемо получити комнати, він має глянути твої документи». – «Я цього не розумію». – «А тут нема шо розуміти». «Що у вас за проблеми? – спитав мене господар готелю. – У цю пору це єдиний готель, де ще є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся спати на вулиці?»

      Нарешті я переконав героя, і він дав власникові документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штука називається «сідалищна сумка» й шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, шо це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був переконаний на сто процентів, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя в цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не вдвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій дєд.

      Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Младший-Младший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а дєд знову дрихнув. «Дєд, – сказав я, смикаючи його за руку, – ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розкрив глаза то не поняв, де він. «Анна?» – спитав дєд. «Нє-а, дєд, – сказав я, – то я, Саша». Він зразу понік і сховав від мене своє лице. «Ми маємо номер», – повторив я. «З ним усе гаразд?» – спитав герой. «Та він просто змучений». – «А до завтра йому стане краще?» – «Та мови нема!» Хоча, правду кажучи, дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким дєд був у нормальній формі. Помню один жарт, який мені розповідав батя. Коли я був іше малим пацаном, то дєд говорив, шо я – це комбінація баті, мами, Брежнєва й себе самого. Я постоянно думав, шо це прикольна історія, аж до цієї мінути, коли в Луцьку ми спинилися перед готелем.

      Я сказав героєві, шо ліпше сумок у машині не лишати. В Україні в людей є така погана привичка брати чужі вєщі без спросу. Я читав, шо НьюЙорк – це дуже опасне місто, але думаю, що в Україні куда опасніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть чужі вєщі без спросу, то це, канєшно, поліція. А якшо хочете знати, СКАЧАТЬ