«Ефект Вертера» та інші новели. Віктор Гребенюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ДІТЕЙ

      Як є щось, про що кажуть:

      «Глянь: ось нове!» —

      то воно вже давно було у віках,

      які були перед нами.

Еклезіаст, 1:10

      Священика вкинули до камери першим. Крізь ґрати ясніла сонячна днина, і трохи оговтавшись та втерши кров з обличчя, він узявся розглядати своє тимчасове пристанище. Аж геть тимчасове, бо то камера смертників, отець уже знав.

      На всіх чотирьох стінах не було живого місця від написів. «Умираю за правое дело, товарищи». «Будьте прокляті, кати!». «Помилуй нас, Господи». «Да здравствует Мировая революция!»… Безліч цих передсмертних криків тут видряпано, а деякі, вочевидь, написано кров’ю, – від долівки й до рівня людського зросту. А ще вище ледь виднілася глибоким шрамом затинькована п’ятикутна зірка: певно, хтось іще за царизму закарбував, а нова влада затинькувала.

      Ближче до вечора, коли ґрати вже не відкидали тіні, двері важко зарипіли знов і до камери штовхнули ще двох. То були юнаки; їх, схоже, тяжко голомшили, тож вони не хутко прийшли до тями. Отець допоміг їм підвестись і посадив на лаву.

      Спершу вони дивились – один вгору, другий перед себе – тупими безбарвними поглядами. Потому в погляди стали повертатись думки, хаос думок.

      – Ніколи б не погадав… – насилу спромігся врешті один. – У страшному сні не приснилося б…

      – Ґольдман… Він, бачте, революціонер. А ми – «петлюрівське охвістя».

      – А як разом червоного півня під графський маєток підклали? А як із Врангелем воювали? А як гетьманців розстрілювали? І саботажників? Усе ж були разом! Що ж за сволота нас оббрехала?

      – І чому Ґольдман повірив?

      – Простіть, браття, – втрутився в розмову отець. – Я так розумію, вашим слідчим теж був Соломон Ґольдман. І ви були бойовими товаришами.

      Тільки зараз юнаки помітили, що їхній співкамерник – душпастир: і з виду, і з мови. Тож один мляво відповів:

      – Піп… Яка нам з тобою балачка? Ми й церкву одного разу з димом пустили…

      Другий приглянувся:

      – Та це ж наш гімназійний. Що Закон Божий викладав. Забув, як звати…

      – Я вас теж упізнав, але як звати – забув. Ви кепсько вчились. Те, що безбожники, – то ця камера нас помирить, в ній нема часу на ворожнечу. Але маю вам дещо нагадати з історії. Не священної, а просто з історії, ви з неї теж, пригадується, тікали.

      Хлопці усміхнулись: певне, щось згадали з гімназійних пустощів.

      – Про те, що сталося з вами (та й далеко не з одними вами), а з багатьма іншими ще станеться, є знаменитий вислів: «Революція пожирає своїх дітей». Річ не про канібалізм, як ви розумієте. Це вигукнув Жорж Дантóн, засновник революційного трибуналу за часів Великої французької, коли за вироком того ж трибуналу везли на страту вже його. І в цих словах – уся революція. Будь-яка, і ця наша теж. Бо є закони природи і є закони суспільства, пожирання ж своїх дітей – невідворотний суспільний закон.

СКАЧАТЬ