До побачення там, нагорі. П'єр Леметр
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу До побачення там, нагорі - П'єр Леметр страница 35

Название: До побачення там, нагорі

Автор: П'єр Леметр

Издательство: Фолио

Жанр: Историческая литература

Серия:

isbn: 978-966-03-7466-9

isbn:

СКАЧАТЬ поки що, як саме, але ми це подолаємо… Якщо докласти зусиль в одному напрямку, обов’язково можна все змінити. Я не хочу тиснути на тебе, але прошу – подумай про своїх батьків. Я впевнений, що вони радо приймуть тебе таким, як ти є. Вони любитимуть тебе, як і раніше (якщо не більше). Твій батько напевне мужній і відданий родині (уяви собі, як він буде радий дізнатися, що ти живий!). Я не хочу вмовляти тебе. Роби, як знаєш. Але я думаю, що таке рішення треба приймати, добре зваживши. Ти намалював мені свою сестру Мадлен – така гарна дівчина… Подумай тільки, як боляче їй було дізнатися про твою смерть і яким чудом було бидля неї довідатися…

      Оця писанина нічого не давала. Ніхто не міг сказати, коли приходять листи, на відповідь можна було чекати і два тижні, і чотири. Жереб уже кинуто. Альберт писав це лише для себе. Він не жалкував, що допоміг Едуарду замінити документи. Але він не був готовий іти до кінця (адже він навіть не уявляв, які можуть бути наслідки). В таких терзаннях він ліг на землю, закутавшись у свій плащ.

      Майже всю ніч він крутився, переживаючи і хвилюючись.

      Йому снилося, як викопують тіло, а Мадлен Перікур відразу здогадується, що це не її брат. Труп або задовгий, або замалий, то в нього лице геть не схоже, то належало дуже старому солдату. Або навіть вони викопували солдата… з кінською головою. Дівчина тоді хапала його за руку і кричала: «Що ви зробили з моїм братом?», а її очі так гнівно яскріли, що освічували лице Альберта, як факел. А говорила вона чомусь голосом генерала Морійо. «І справді! – гримів той над вухом. – Що ви зробили з її братом, рядовий Майяре?»

      Від такого кошмару він і прокинувся на світанку.

      Майже всі в таборі ще спали, лиш Альберт перебирав думки в своїй голові. З кожною хвилиною вони ставали все темнішими, все загрозливішими від задушливого повітря великого барака, важкого дихання солдатів та дощу, який періщив по дахівці. Досі він ні про що не жалів. Але чим далі, тим усе ставало заплутанішим. Обличчя дівчини із зім’ятим, повним брехні листом у тендітних ручках постійно згадувалося йому. Чи по-людськи він вчинив? Чи можливо ще все переінакшити? Причин грати цю гру було стільки ж, скільки й відмовитися. Бо, зрештою, не піде ж він зараз викопувати якісь трупи, щоб приховати гріх, який вчинив по своїй доброті? (Чи по своїй слабкості – це те ж саме.) Але якщо не піде викопувати труп, то треба все визнати і бути приреченим. Він не знав, що йому може за це бути, але точно знав, що справа серйозна і вона набирала небачених масштабів.

      Коли нарешті розвиднілося, він так нічого й не вирішив, переносячи «на потім» розв’язок своєї дилеми.

      Від копняка по ребрах він прокинувся заскочений і відразу підхопився. Весь зал уже наповнився криками і суєтою. Альберт роззирнувся, не розуміючи, що відбувається, аж раптом побачив, як звідкись на нього насувається і зупиняється над головою суворе загрозливе обличчя капітана Праделя.

      Офіцер довго й прискіпливо дивився на нього, гидливо зітхнув і вліпив йому ляпаса. Альберт інстинктивно закрився руками. Прадель посміхнувся іронічно, це нічого доброго не обіцяло.

      – Ну то як, рядовий Майяре, маємо прикрі новини? Ваш СКАЧАТЬ