До побачення там, нагорі. П'єр Леметр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ якби не той хлопець, Альберт. Він такий заповзятий, зробив усе, що міг. Едуард ні в чому його не звинувачує. Може… хіба що зовсім трохи. Звичайно, це рятуючи життя того хлопця, він став таким, яким нині є. Він зробив це з власної волі, але… як би це сказати… Йому важко було висловити те, що він відчував: це – несправедливо… З одного боку – ніхто не винен, а з іншого – винним був увесь світ.

      Але треба речі називати своїми іменами. Якби того солдата Майяра не засипало живцем, він, Едуард, повернувся би додому цілим і неушкодженим. Коли він думав про це, то йому було важко стриматися… Зрештою, в цьому закладі багато сліз – це місце скорботи.

      Коли біль, туга та смуток на хвильку стихали, на це місце приходили безперервні спогади. Тоді натомість Альберта Майяра поставав лейтенант Прадель. Едуард нічого не знав про виклик до генерала, про Альбертове уникнення присуду постати перед воєнною радою… Ця послідовність уже виникла десь перед його від’їздом, та й то він не дуже розумів, що відбувається, через вплив ліків, – він сприймав усе уривками, як у тумані. А от профіль лейтенанта Праделя, який стояв у розпал битви, дивлячись на свої ноги, або віддалявся, саме коли на нього звалювалася злива землі, – це Едуард пам’ятав добре. Він не розумів причин, але точно знав: Прадель має якийсь стосунок до того, що сталося.

      Будь-хто на його місці вже хвилювався б. Але зараз він відчув себе знесиленим, як тоді, на полі бою, коли почував безсилля, шукаючи товариша. Оті думки були, як пласкі віддалені рисунки, що не стосувалися його і не викликали у нього ні злості, ні надії.

      В Едуарда була страшна депресія.

      …я хочу сказати, що мені не завжди зрозуміло, як ти живеш. Я навіть не знаю, чи ти вдосталь їси, чи лікарі хоч трохи розмовляють із тобою, і (як я дуже сподіваюсь) вже йде мова про трансплантацію? Про це мені розказували колись, і ми з тобою вже також про це говорили…

      Трансплантація… Про це взагалі мова не йде. Альберт і не уявляє собі, про що питає. Його знання про це цілком теоретичні. Ці останні тижні у шпиталі були витрачені на боротьбу з інфекцією, щоб «поремонтувати» Едуарда. Це було слівце хірурга – професора Модре. Він був головним лікарем госпіталю Роллена, що на вулиці Трюден. Щирий, рудий дядько з колосальною енергією. Він оперував Едуарда вже шість разів.

      – Можна сказати, ми з вами дуже близькі!

      І щоразу він розповідав про все в деталях: про покази до операції, про обмеження, про все, що могло дати уявлення про стратегію його дій. Це був не просто військовий хірург – це була людина з непохитною вірою (і це попри сотні проведених ампутацій, проведених в ургентних умовах вдень чи вночі, інколи навіть в окопах).

      Уже незабаром Едуардові дозволили подивитися в дзеркало. Звичайно, як на погляд медсестер та лікарів, які витягли скаліченого, обличчя якого було суцільною кровоточивою раною, де можна було розрізнити лише язичок, вхід у трахею, ряд дивом збережених верхніх зубів, – для всіх цих людей Едуард виглядав набагато краще. Вони говорили завжди оптимістичні речі, але їхнє вдоволення зміталося безконечною безнадією, СКАЧАТЬ