Щоденник Іноземця. Владислав Вікторович Манжара

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Доля це лише результат вибору. – знову перевів погляд на того чоловіка. – Що сталось? Я бачу місто, яке колись було прекрасним, а зараз воно майже пусте. Покинуте поселення трохи вище в гору. Я думаю, ви на щось розраховували, коли селились в таких холодних місцях.

      – 

      Мене ще більше цікавить звідки ти. Де ти був останні 50 років? Тут буяла зелень і співали пташки. А через тих атланів

      ⁶

      ми замерзаємо.

      – 

      Яких атланів?

      – 

      Атлани – брати наші. Але їхні жреці стали високо задирати носа. Я не знаю всіх подробиць. Давно то було, і далеко звідси. Я лиш знаю, що з нашим Мідгардом щось не так через них. На півночі вже від холоду взагалі не вижити. Земля замерзає. Кажуть, на півдні більш сприятлива температура. Багато людей з нашого міста вже відправилось туди. Ми останні. І скоро теж покинемо рідні стіни. Занадто тяжко тут жити.

      – 

      Вас багато?

      – 

      Так. Це наш з дочкою будинок. Ми зазвичай збираємо громаду в ньому. Це брати Зеломисл, Семибор і Яровит. Вони живуть далі по вулиці. Крім нас ще декілька будинків. Загалом сорок буде.

      В цей момент дочка принесла тарілку з супом. Ну,.. це на вигляд було як суп.

      – 

      Тепер ми бажаємо почути твою розповідь.

      – 

      Ще одне питання. Ви скоро вирушаєте звідси?

      – 

      Досить скоро. В нас мало харчів. Завтра або післязавтра.

      – 

      Я вирушу з вами. Сам Я тут точно пропаду.

      – 

      Ну гаразд. Не кинемо ж ми тебе тут. Тобі пощастило прийти саме зараз. Промахнувся б на кілька днів і залишився б сам на сам з морозом. А зараз їж і розповідай. Мені здається, ти зовсім нетутешній. – Про удачу Я змовчав. Схоже всі тут звикли списувати свої невдачі на чужий рахунок.

      – 

      Взагалі то, Я тут вперше. На Мідгарді вперше. – Почав Я розповідь.

      – 

      Ти з небес?! В тебе є космічний корабель? – З подивом промовив Семибор. Я здивувався з його подиву.

      – 

      Взагалі то так, а от ваших Я ніде не бачив.

      – 

      Бо їх немає. – Відповів Зеломисл. – В наших краях ти більше їх не зустрінеш. Можливо, вони є на півдні. Ми з братами ніколи їх не бачили. Ти зможеш нас всіх забрати? Це було б чудово.

      – 

      Так, було б… Але Я й сам не можу покинути це місце. Я здійснив аварійну посадку. Двигуни виведені з ладу. Я думав знайти тут механіка, або хоча б запчастини.

      – 

      А знайшов лише лід. – В ці слова Зеломисл вклав всю скорботу, яка в нього була в серці і набралась не за одну мить.

      – 

      Точно. – Від його слів мені стало не по собі. На мить мені здалось, що я не повернусь додому. Який би він не був.

      – 

СКАЧАТЬ