Серця в Атлантиді. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не задумуючись, випалив Боббі, хоча й розумів, що згода означає значні зміни в його житті… та не лише зміни, а й ризик. Боббі неабияк боявся мами, і не лише через усвідомлення того, як сильно вона може розсердитися і як довго здатна таїти зло. Здебільшого його страх породжувався гнітючим відчуттям, що його люблять тільки зовсім трішечки і йому хотілося зберегти хоч цю крихту материнської любові. Та йому подобався Тед… подобалося відчувати його велику, теплу і шорстку долоню на своїй руці, подобався дотик його пальців, що на згинах стали майже ґудзуватими. Та й хіба це справжня брехня? Всього лише недомовка.

      – Справді впевнений?

      «Якщо хочеш навчитися брехати, то недомовки, Бобику, якраз хороший спосіб почати», – прошепотів внутрішній голос. Боббі не звернув на нього уваги.

      – Так, на всі сто, – сказав Боббі. – Теде, а ці типи небезпечні тільки для вас чи ще для когось?

      Він думав про свою маму, та й про себе теж.

      – Для мене вони справді становлять серйозну загрозу. Що ж до інших – більшості інших людей – то, мабуть, ні. Хочеш, скажу тобі кумедну річ?

      – Звичайно.

      – Більшість людей не помічає їх, доки вони не підійдуть дуже, дуже близько. Так, ніби вони здатні заморочувати людей, як ота «Тінь» зі старої радіоп’єси.

      – Хочете сказати, вони якісь… типу…

      На язику крутилося слово «надприродні», та чомусь воно ніяк не злітало з губ.

      – Що ти, зовсім ні.

      Тед відмахнувся від запитання, ще перш ніж воно було вимовлене до кінця.

      Коли тієї ночі Боббі довше, ніж звичайно, лежав без сну, йому подумалося, що Тед майже боявся, що це слово буде вимовлене вголос.

      – Існує безліч людей, і то зовсім звичайних, яких ми не помічаємо. Офіціантку, що йде додому з роботи, понуривши голову і несучи в руках паперовий пакет з робочим взуттям. Старих, що по обіді гуляють по парку. Дівчаток-підлітків у бігудях і з радіоприймачами, з яких лунає «Зворотний відлік» Пітера Тріпа. Та діти їх помічають. Діти помічають усіх. А ти, Боббі, ще дитина.

      – З вашого опису, цих типів не так уже й легко не зауважити.

      – Ти маєш на увазі плащі, туфлі, яскраві автівки? Та саме це й змушує декого – багатьох людей, насправді – відвертати погляд. Зводити невеличкі бар’єри на шляху від очей до мозку. В будь-якому разі, Боббі, я не хочу, щоб ти ризикував. Якщо все-таки побачиш людей в жовтих плащах, не наближайся до них. Не розмовляй з ними, навіть якщо вони до тебе заговорять. Мені не спадає на думку жодна причина, чому б вони це робили. Думаю, вони навіть тебе не помітять, як більшість людей по-справжньому не помічає їх самих. Але я купу всього про них не знаю. А тепер повтори, що я сказав. Слово в слово. Це важливо.

      – Не наближатися і не розмовляти з ними.

      – Навіть якщо вони до тебе заговорять, – досить нетерпляче уточнив Тед.

      – Так, навіть якщо вони до мене заговорять. А що мені тоді робити?

      – Приходь сюди і повідом мене, що вони поблизу і де ти їх бачив. Іди спокійно, доки не впевнишся, що вони тебе більше СКАЧАТЬ