Серця в Атлантиді. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?

      Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.

      – Я вас розумію, – промовив Боббі.

      – Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район – Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню – а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.

      У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.

      – А скільки цих типів? – поцікавився Боббі.

      – Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, – Тед знизав плечима. – Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість – усього лише камуфляж.

      – Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?

      – Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.

      – Марки? Моделі?

      Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.

      Тед похитав головою.

      – І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

      – Ниці, – сказав Боббі. Фраза пролунала швидше як констатація.

      – Ниці, – повторив Тед і значуще кивнув. Відсьорбнув шипучки і поглянув кудись у той бік, звідки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидів так деякий час, наче іграшка, у якій зламалася пружина, або машина, у якої скінчилося пальне.

      – Вони мене відчувають, – промовив Тед, – і я їх теж. Що за світ!

      – Чого їм треба?

      Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, він на мить забув про присутність Боббі або просто не усвідомлював, з ким розмовляє. Тоді він всміхнувся, нахилився і поклав свою руку на руку Боббі. Вона була велика, тепла і заспокійлива: рука чоловіка. Від її дотику легка настороженість Боббі розвіялася.

      – Певну річ, яка випадково в мене, – промовив Тед. – Давай на цьому і зупинимося.

      – Але вони не копи? Не федерали чи…

      – Хочеш СКАЧАТЬ