Художниця. Ірина Бобик

Чтение книги онлайн.

      Клубик у нас невеликий, недавно відремонтований. Музика? Нічого особливо нового і якісного, бо ж диск-жокей – ледь не наш ровесник. Типові залапані треки, але мене сьогодні і вони влаштовували. На мені була легка бавовняна суконка сонячно-жовтої барви і босоніжки з невеликою шпилякою. Сукню цю я любила, тож виглядала гарно і почувалась просто чудово серед згайки дівчаток в джинсиках і маєчках, що щільно обтягували їх молоде сальце. На мене поглядали заздро й старші кобітки, а Євка, певно, й не рада була, що притягла мене. Після трьох чудових місяців літа я була засмаглим золотком.

      Євка не лестила мені, коли говорила про моїх залицяльників. Їх не бракувало, проте на цей момент постійного хлопця я не мала. Тому це було особливо приємно: бути популярною, суб'єктом залицянь більшої частини присутніх хлопців.

      Євка теж була гарна, нічого їй було боятися мене: джинси ідеально сиділи на її стрункому тільці, синій шифоновий топ дуже їй личив. Євка усміхалась і щебатала, була мила, говірка і трішечки п'яна.

      – Дарочко, дивись, хто сюди прийшов сьогодні! – і тягла мене за руку до невеличкої групки людей. Я радісно загукала:

      – О, привіт, народе, давно вас не виділа!

      – Привіт, Дарусю! – відповіли Свєтка, Ната, Іван і Костик.

      – Дарко, яка ти красуня сьогодні, – вимовив Іван, пильно дивлячись на мене.

      – О, я старалась, знала-бо, що ти прийдеш! – засміялася я, пускаючи очима бісики.

      Я помітила, що Свєтка, яку була відволікла розмова з Євкою, ледь-ледь насупила брови. «Справді, вони ж начебто парочка,» – подумала я.

      – Ходімо танцювати! – це вже мені Костик.

      – Ходім, сонце, бо часу мало: не жарт, в школу позазавтра! Тре' хоч трохи натанцюватися сьогодні!

      – Скучила за школою, хіба ні, відмінничко?

      – О-о, я тебе прошу… Скучила чи ні – йти доведеться, сам знаєш. А ти як: як тобі Будапешт, чи наївся марципанів? Не роздумав школу змінювати?

      – Накупив трохи, їсти шкода, стоять як сувеніри. Хочеш подарую? Ні, Дарусю, не передумав, ти ж знаєш, що так треба: як батьки наполягають, то це не жарти. Та й що мене тримає тут, подумай от: Свєтка з Іваном тепер, зі мною навіть гуляти не хоче…

      – До біса! Чого це всім так потрібна Свєтка? – не втримала досаду я, в останній момент стараючись пом'якшити свій вигук кокетливою інтонацією.

СКАЧАТЬ