Художниця. Ірина Бобик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ недавньої новизни. Така собі будівля з коробок: збудували її, певно, десь в кінці вісімдесятих. Подвір’я вимощене понадбиваними плитами. Я роззівався і ледь не поцілував котрусь: товстий металевий дріт нагадав мені, що треба також дивитись під ноги.

      – Уважай не вбийся, – сказала мені мама, і я слухняно попростував за нею до входу.

      Як шкода, що моя рідна школа – лише дев’ятикласна! Вона не була менш потріпана і підстаркувата, але вона була рідна. Може, я її ідеалізую, може… Але все-таки шкода, що найближча загальноосвітня – саме оця сіра радянська будова-школа. Але, раз я прийшов сюди, так воно і буде: я вчитимусь тут. Я востаннє зирнув на доглянутий з квітник з червоними осінніми квітами поверх глинистої землі і слідом за мамою занурився у вогку і лунку темінь школи. Повітря було важке, пересичене запахами лаків-фарб; кроки наші звучали навдивовижу голосно навіть для порожніх приміщень.

      Ми йшли подавати документи.

* * *

      Шкільне життя затягує швидко: чергуються уроки-перерви, закінчується робочий день, і ось вже я в автобусі – додому. Наступний день такий же: уроки, нудні розмови з новими і старими однокласниками. (Старі – це ті випускники моєї рідної школи, які разом зі мною вступили сюди). Трохи вчимося, трохи нудимось.

      Сільські школярі, як це загальновідомо, мають більше підстав для нудьги і менше – для успішного навчання. Хоча, може бути, це тільки тут так, що основні інтереси у хлопців – куриво, пиятики, клуб, час від часу – спортзал, у дівчат – шмаття, дешева косметика, хлопці і, знов-таки, гулянки і випивка. Я ходив в музичну школу, в мене була моя улюблена гітара, але не серед моїх однокласників було мені шукати однодумців для спільних музикувань. Читати мало хто любив, тож теми для спільних розмов вичерпувались обміном пліток і обговоренням поточних подій. Я був занадто несміливий, щоб намагатися прищеплювати свої захоплення тим, хто дивився на мене скептично, тож швидко помітив, що стаю трохи відстороненим від інших. Не дуже це мене гнітило, але відчуття трохи дивне і неприємне.

      Жорстокіші, на чолі яких «авторитетик» Микола, або ж Калян, мають хлопчика для биття. Його звати Орест – недоладне і застаріле ім’я. Він трохи недоумкуватий – не знаю, чому його взяли до десятого класу. Він – єдиний представник свого села в цій школі. Високий, нескладний, сутулий незграба – готова мішень для всіх охочих самоствердитися за його рахунок. Всі бавляться: то гурт хлопців викине його з вікна, то напнуть на голову протигаза і знімуть на відео те, як він хоче виборсатися, то… Насмішки без кінця. Час від часу приходить його мама, сваряться вчителі, але ця епопея тягнеться вже четвертий рік – відколи Орест з’явився тут.

      Дітям нудно.

      Думаю, якби не Орест, щотижня до школи вчащала би моя мама.

* * *

      Під час однієї з таких нудотних перерв, коли нічим зайнятися і вбиваєш час за балаканкою, я почув про Міся. Хтось із тутешніх старожилів розповідав нам приколи і бувальщини, смішно було, пам’ятаю, але все, що зафіксувалось – фраза, якою Місьо схарактеризував якусь дівчину: «Чічки як ведра». Думаю, всі зрозуміли, що це означає? Жаль, не пам’ятаю, як зреагувала СКАЧАТЬ