Ребекка. Дафна дю Мор’є

Чтение книги онлайн.

      – Можете взяти почитати, якщо хочете, – мовив він; тепер, коли ми приїхали, його голос зазвучав недбало й байдуже, ми повернулись, і Мендерлей лишився десь далеко, за сотні миль.

      Я зраділа й міцно стисла книжку в рукавичках. Тепер, коли цей день закінчився, мені хотілося мати щось, що належало йому.

      – Виходьте, – сказав він. – Я мушу відігнати машину. Сьогодні я вечерятиму в місті, тому в ресторані ми не зустрінемось. Але дякую вам за день.

      Я зійшла готельними сходами сама, відчуваючи пригніченість, мов та дитина, розвагам якої настав кінець. Після такого дня вечір видавався зіпсованим, і я думала, як довго тягнутимуться години перед тим, як прийде час іти до сну, як самотньо почуватимуся за вечерею. Чомусь не хотілося терпіти цікаві розпитування медсестри або ймовірний сиплий допит місіс Ван Гоппер, тому я всілася за колоною в кутку фойє та замовила собі чай.

      З’явився знуджений офіціант; побачивши мене саму, він зрозумів, що потреби напружуватися немає, та й у будь-якому разі це була неспішна година, трохи більше ніж пів на шосту, коли чай зазвичай усі вже попили, а для вечірніх коктейлів ще зарано.

      Радше самотня, ніж роздратована, я відкинулася в кріслі та взяла до рук книжку з поезіями. Томик виявився доволі пошарпаним, засмальцьованим, він одразу ж розгорнувся на сторінці, до якої, вочевидь, зверталися найчастіше.

      Я почулася так, неначе зазирнула крізь замкову щілину зачинених дверей, і дещо крадькома відклала книжку вбік. Який небесний гончак погнав його сьогодні на ті високі пагорби? Я подумала про його автомобіль, про те, що від нього до провалля у дві тисячі футів лишалася всього половина його довжини, і про той вираз порожнечі на його обличчі. Чиї кроки відлунювали в його свідомості, чий шепіт, і навіщо саме ці вірші він тримав у бардачку своєї машини? Якби ж він не був таким відстороненим; а я була іншою, не в цих своїх заношених жакеті, спідниці та крислатому школярському капелюсі.

      Похмурий офіціант приніс чай, і доки я їла хліб із маслом, що смакував, мов тирса, мені пригадалася стежина в долині, яку він описував удень, запах азалій і біла галька на березі. Якщо він усе це так любить, що ж він робить тут, серед цієї пустопорожньої марноти Монте-Карло? Місіс Ван Гоппер він сказав, що нічого не планував, що приїхав поспіхом. І я уявила, як він біжить тією стежкою в долині, а поруч із ним – його власний небесний гончак.

      Я знову взяла книжку до рук, цього разу розгорнула її на титульній СКАЧАТЬ