Протистояння. Том 1. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      – Здається, я кепсько захворів, – мовив незнайомець. Дихання заходило й виривалося з нього густим, м’яким ревінням. – І вони теж хворіли. Відтоді, як прокинулися два дні тому. У Солт-Лейк-Сіті… – тріпотливі повіки зімкнулися. – Захворіли… певне, врешті-решт, ми втекли запізно…

      Здалеку, постійно наближаючись, до них долинуло виття волонтерської швидкої Арнетта.

      – Оце так, – повторював Томмі Воннамейкер. – Оце так-так.

      Очі хворого знову тремтливо розчахнулись, і тепер вони були сповнені гострого, палкого занепокоєння. Він іще раз спробував сісти. Піт струменів його обличчям. Він схопися за Гепа.

      – Із Саллі та Крихіткою Лавон усе гаразд? – зажадав він відповіді.

      З його губ летіла слина, і Геп відчував теплоту, яку випромінював його жар. Чоловік був хворим, напівбожевільним, і від нього смерділо. Геп згадав, як, бува, тхне стара собача підстилка.

      – З ними все гаразд, – стояв він на своєму, ледь не втрачаючи самовладання. – Ти… лежи собі й не напружуйся, окей?

      Водій розслабився. Його хрипіння погучнішало. Геп із Генком перевернули його на бік, і дихання стало трішки рівнішим.

      – До вчорашнього вечора я почувався досить добре, – сказав чоловік. – Кашляв та й усе. А вночі прокинувся вже хворим. Запізно втекли. З Крихіткою Лавон усе гаразд?

      Останні слова перейшли в незрозуміле белькотіння. Виття швидкої поступово наближалося. Стю підійшов до вікна й став виглядати її. Інші лишилися біля чоловіка, який лежав на підлозі.

      – Віку, маєш здогад, що в нього за болячка? – спитав Геп.

      – Нє-а, – похитав головою Вік.

      – Мо’, вони чимось траванулися, – озвався Норм Брюетт. – В автівки каліфорнійські номери. Себто вони ж, певне, їли в придорожніх кафешках. Мо’, ковтнули зіпсованого гамбургера. Буває.

      Під’їхала швидка. Вона оминула розбитий «шеві» й зупинилася між ним і дверима заправки. Червоний маячок накручував божевільні пульсуючі кола. На вулиці було вже зовсім темно.

      – Дай сюди руку, я тебе витягну! – зненацька скрикнув чоловік на підлозі, а тоді затих.

      – Отруєння, – повторив Вік. – Та-ак, може, це воно. Сподіваюся, що воно, бо…

      – Бо що? – спитав Генк.

      – Бо інакше це може бути щось заразне, – Вік поглянув на них збентеженими очима. – У п’ятдесят восьмому я бачив хворих на холеру під Ноґелесом,[12] і наш пасажир дуже на них схожий.

      Троє чоловіків закотили всередину ноші.

      – Гепе, – заговорив один із них. – Тобі пощастило, що твоя хирна дупа не злетіла в повітря й не кружляє в раю. Це він, га?

      Завсідники станції розійшлися, щоб пропустити санітарів: Біллі Верекера, Монті Саллівана та Карлоса Ортеґу – їх усі знали.

      – У тій автівці ще два пасажири, – сказав Геп і, відтягнувши Монті вбік, додав: – Жінка та мала дівчинка. Обидві мертві.

      – Бляха-муха! Точно?

      – Ага. СКАЧАТЬ