Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я перебрав решту своїх книжок і платівок, здебільшого придбаних у Штатах і вкритих відбитками моєї пам’яті. У мене не було місця для Елвіса чи Ділана, Фолкнера чи Твена, і хоча я міг їх замінити, мені було важко на душі, коли я писав на коробках з книжками та платівками ім’я Мана. Вони були надто об’ємні, як і моя гітара, що з докором вигинала свої повні стегна на ліжку, коли я пішов.

      Я закінчив пакуватись і взяв «сітроен» щоб забрати Бона. Військові поліцаї на пунктах контролю пропускали мене помахом руки, щойно помічали на автомобілі зірки Генерала. Пункт призначення лежав по той бік річки – жалюгідної водойми в облямівці з халуп біженців з сіл, ферми та будинки яких знищили солдати-піроманіяки та палії, що знайшли своє покликання в бомбуваннях. Бон та Ман чекали на мене за цим лісом хатин, біля пивниці просто неба в самому серці четвертого округу, де ми втрьох провели за пияцтвом більше годин, ніж я здатен підрахувати. За столиками було повно солдатів та морпіхів – під стільцями гвинтівки, волосся коротко підстрижене військовими перукарями-садистами, що заради якоїсь мерзенної френологічної мети повідкривали контури їхніх черепів. Щойно я присів, Бон налив мені пива, але пити не дозволив, доки не проголосив тост.

      – П’ємо за возз’єднання, – сказав він, підносячи свою склянку. – Ми знову зустрінемося на Філіппінах!

      Я зазначив, що йшлося насправді про Гуам, адже диктаторові Маркосу набридли біженці й він перестав їх приймати. Бон загарчав, потираючи склянку об чоло.

      – Не думав, що може стати ще гірше, – сказав він. – А тепер ще й філіппінці дивляться на нас зверхньо?

      – Забудь про Філіппіни, – сказав Ман. – Пиймо краще за Гуам. Кажуть, там починається день Америки.

      – І закінчується наш день, – пробурмотів Бон.

      На відміну від нас з Маном, Бон був щирим патріотом, республіканцем, який добровільно зголосився воювати і ненавидів комуністів з того самого дня, як представник місцевої ланки поставив його батька, старосту селища, на коліна і змусив сповідатись, перш ніж вгатити кулю йому за вухо. Залишений напризволяще Бон точно взяв би приклад з японців і бився б до останнього або ж навіть приставив пістолет до своєї скроні, тож ми з Маном переконали його подумати про дружину та сина. Ми запевняли його, що від’їзд до Америки – не втеча, а стратегічний відступ. Ми сказали Бонові, що Ман з родиною полетять туди завтра, тоді як правда полягала в тому, що Ман залишиться, щоб на власні очі засвідчити звільнення Півдня північними комуністами, яких Бон так зневажав. Тепер же Ман стиснув його плече своїми довгими, витонченими пальцями і сказав:

      – Ми втрьох – побратими. Ми будемо побратимами, навіть програвши цю війну, навіть втративши нашу країну. – Він позирнув на мене, і його очі були мокрі. – Для нас нема кінця.

      – Твоя правда, – відповів Бон і щосили закивав, аби приховати сльози в очах. – То годі суму й мороку. Будемо пити за надію. Ми повернемося, щоб повернути нашу країну. СКАЧАТЬ