Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ жити, аби боротися далі. Але наразі ми зазнали повної й беззаперечної поразки. Який тост годиться для цього?

      За мить відповідь спала мені на думку.

      – За кров в очах, – сказав я.

      – Оце точно.

      Не пригадаю, хто саме навчив мене цього тосту чи хоча б, що він мав означати, крім того, що я набув його десь протягом років, проведених в Америці. Генерал теж там бував, провів кілька місяців у п’ятдесят восьмому молодшим офіцером на тренуваннях загону у Форт-Беннінгу – саме там «зелені берети» навіки налаштували його проти комунізму. До мене це не причепилось. Я вже був під прикриттям, частково – студент-стипендіат, частково – шпигун на навчанні, самотній представник своєї нації в невеликому коледжі серед лісу; він називався Західним і мав за девіз «Occidens Proximus Orienti».[10] У шістдесятих роках я провів там, у мрійливому, просоченому сонцем світі Південної Каліфорнії, шість ідилічних років. Вивчення шляхів, каналізаційних систем чи інших подібних корисних справ було не для мене. Натомість, Ман, мій колега-конспіратор, дав мені завдання вивчити американський спосіб мислення. Моя війна була психологічна. Зважаючи на це, я читав американську історію та літературу, вдосконалював свою граматику, вбирав у себе сленг, смалив косяки та втратив незайманість. Коротше кажучи, я закінчив навіть не бакалаврат, а магістерку, ставши експертом у всіх можливих суто американських науках. Навіть тепер я доволі чітко пригадую, де саме вперше прочитав слова найвеличнішого з американських філософів, Емерсона,[11] – на газоні, біля райдужної алеї жакаранд. Моя увага метушилася між екзотичними, засмаглими однокурсницями в коротких топах та шортах, що брали сонячні ванни на ложі з червневої трави, та різкими чорними словами на білосніжній сторінці: «Послідовність спантеличує невеликий розум». Нічого правдивішого про Америку Емерсон не писав, але я не тільки тому підкреслив ці слова раз, двічі, тричі. Те, що вразило мене тоді, та й досі бентежить, – ті ж слова можна сказати про нашу батьківщину, де ми всі, м’яко кажучи, непослідовні.

      Нашого останнього ранку я відвіз Генерала до приміщення Національної поліції. Мій кабінет був далі за кабінет Генерала, і звідти я по черзі викликав п’ятьох обраних офіцерів на приватну зустріч.

      – Їдемо сьогодні? – спитав украй знервований полковник, його очі були розширені й вологі.

      – Так.

      – Мої батьки? Батьки моєї дружини? – спитав майор, огрядний завсідник китайських ресторанів у Тьолоні.

      – Ні.

      – Брати, сестри, племінники, племінниці?

      – Ні.

      – Економки та няньки?

      – Ні.

      – Скрині, шафи, колекції порцеляни?

      – Ні.

      Капітан, що трохи накульгував через венеричну хворобу, погрожував покінчити з собою, якщо я не знайду ще місця. Я простягнув йому свого револьвера, і він зіщулився. Молоді ж лейтенанти були вдячні. Свої попередні пости вони СКАЧАТЬ