Життя і мета собаки. Брюс Кемерон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ й спробував підвестися, але лапи мене не слухалися. Я хотів пити, але не мав сил дійти до води. Я опустив голову і знову заснув.

      Коли я прокинувся, то зразу зрозумів, що в мене на шиї щось з’явилося – якийсь білий розтруб. Він був такий безглуздий, що з ним зі зграї вигнати можуть. Між задніми лапами в мене свербіло й боліло, але зубами я не міг туди дістати через цей дурний пластиковий комір. Я побрів до води й трохи попив, мене нудило, а ззаду страшенно свербіло. Запахи в дворі мені підказували, що я пропустив вечерю, але в той момент мені було геть байдуже. Я знайшов прохолодний куточок і зі стогоном влігся, там само лежав Швидкий. Я подивився на нього – в нього був такий самісінький безглуздий комірець, як і в мене.

      Що ж з нами зробив Боббі?

      Трьох дівчат, які поїхали з нами до тієї будівлі, ніде не було видно. Наступного дня я шкандибав Двором, винюхуючи слід Коко, але не було жодного доказу, що вона повернулася з нами.

      Окрім того принизливого комірця, я ще повинен був пережити той момент, коли вся зграя обнюхає моє болюче місце. Головний пес без церемоній перевернув мене на спину – я лежав і терпів, поки він і всі інші з відвертою зневагою мене обнюхували.

      Із дівчатами вони такого не робили – ті повернулися у двір за кілька днів. Я був неймовірно радий бачити Коко, яка теж мала такий химерний комірець, а Швидкий, як міг, заспокоював Сестру, яка дуже тяжко переносила все це.

      Урешті Карлос познімав із нас комірці. Відтоді мені вже якось не так і кортіло гратися в ту гру, коли я залазив на спину Коко. Натомість у мене з’явилася ідея для нової розваги: я підбігав до дівчати з гумовою кісточкою і гриз іграшку просто перед нею. Коко вдавала, ніби не хоче забавку, й відводила погляд. Проте її очі завжди поверталися до кісточки, коли я носом підсував її до неї. Урешті, дівчина не витримувала і стрибала, але я так добре знав Коко, що встигав перший схопити іграшку. Я відскакував назад і весело махав хвостом. Інколи вона бігла за мною, і ми гасали великими колами – цю частину забави я любив найдужче. Бувало, Коко позіхала, вдаючи, що їй нецікаво, але я знову наближався й дражнив її кісточкою, доки вона не пробувала її схопити. Мені так подобалася ця гра, що вона мені навіть снилася.

      Інколи в Дворі можна було натрапити на справжні кісточки, тоді з ними поводилися по-іншому. Карлос приходив із масним мішком, витягав нам підгорілі ласощі й вигукував наші імена. Чоловік добре знав, що Головному псові треба завжди давати кістку першому, і я цілком був із ним згоден. Мені не завжди діставалася пожива, але, коли щастило, Карлос казав: «Тобі, Тобі!» – і давав її мені, незважаючи на чужі носи. З людьми правила стають інакші.

      Одного разу, коли Швидкому дісталася кістка, а мені – ні, я побачив дещо надзвичайне. Брат примостився на іншому кінці Двору, шалено гриз і видихав п’янкий аромат свого частування. Я підійшов ближче і з заздрістю дивився на нього. Зненацька з’явився Головний пес.

      Кремезний собака напружився, широко розставив лапи, наче перед бійкою, а тоді швидко пішов до Швидкого. Останній припинив гризти кістку й низьким голосом загарчав. Ніхто ніколи не гарчав на Головного пса. Однак я відчував, що правда була за Швидким, адже СКАЧАТЬ