Три товариші. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сіли за столик у другому кутку. Підійшов бармен.

      – Чого б ви хотіли випити? – спитав я у дівчини.

      – Мабуть, мартіні, – відповіла вона. – Сухого мартіні.

      – На це Фред мастак, – сказав я.

      Фред усміхнувся.

      – А мені – як завжди! – сказав я.

      У напівтемному барі було прохолодно. Терпко пахло розлитим джином і коньяком, так ніби духом ялівцю і хліба. Під стелею висіла вирізьблена з дерева модель вітрильника. Стіна за прилавком була оббита міддю. У тьмяному світлі люстри мідь вигравала червоним полиском, наче в ній віддзеркалювався якийсь підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра світилися тільки два: одне біля Валентина, друге біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, що були зроблені зі старих географічних карт, через що вони і здавалися вузенькими світляними частинками світу.

      Я був трохи збентежений і не знав, з чого почати розмову. Бо дівчини цієї я, власне, зовсім не знав, і що довше я на неї дивився, то чужішою вона мені здавалася. Давно вже я не сидів отак удвох із жінкою і тому розучився… Я більше звик до чоловічого товариства. Там, у кав’ярні, було надто гамірно, а тут – надто тихо. Через цю тишу кожне слово набувало такої ваги, що провадити невимушену розмову було важко. Мені вже начебто здавалося, що я хочу повернутися до тієї кав’ярні.

      Фред приніс чарки. Ми випили. Ром був свіжий, міцний і мав присмак сонця. Він міг бути людині підпорою. Я випив чарку та відразу віддав її Фредові.

      – Подобається вам тут? – спитав я.

      Дівчина кивнула.

      – Краще, ніж там, у кондитерській?

      – Ненавиджу кондитерські, – відповіла вона.

      – А чого ж тоді ми зустрілися саме там? – здивовано спитав я.

      – Не знаю. – Вона скинула берет. – Просто мені нічого більше не спало на думку…

      – Тим краще, що тепер вам тут до вподоби. Ми приходимо сюди часто. Вечорами ця халабуда стає для нас наче домівкою.

      Вона усміхнулась.

      – Це, мабуть, сумно?

      – Ні, – відповів я. – Цілком по-сучасному.

      Фред приніс мені другу чарку, а біля неї поклав на стіл зелену гаванську сигару.

      – Від пана Гаузера.

      Валентин зі свого кутка помахав мені рукою й підняв свою чарку.

      – Тридцять перше липня сімнадцятого року, Роббі! – глухо сказав він.

      Я кивнув йому й теж підняв чарку.

      Йому завжди потрібно було пити до когось, я бачив уже, як він, вихиляючи ввечері чарку десь у сільській пивничці, звертався до місяця або до бузкового куща. Він тоді згадував якийсь день із окопного життя, коли йому доводилось дуже тяжко, і був вдячний за те, що він іще живий і може сидіти тут.

      – Це мій друг, – сказав я дівчині. – Фронтовий товариш. Він один, кого я знаю, хто з великого лиха зумів створити собі маленьке щастя. Він уже не знає, як йому скористатися зі свого життя, отож він просто тішиться, що ще живий.

      Вона СКАЧАТЬ