Пам’ять крові. Юрко Вовк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з Левонком вилізли на воза і водночас помахали руками.

      – Бувайте, тату і татуську! – гукнув Ларко, беручи в руки ліци.

      – До відзєня, ойтєц, – хрипко мовив Левон і відвернувся до коней, аби батько не побачив його сліз.

      Як і наказали батьки, Ларко з Левонком їхали повільно. З версту вони мовчали, все ще перебуваючи під враженнями прощання. Тракт такої ранньої години був порожній. Коли заїхали у глибокий видолинок, Ларко першим порушив мовчання.

      – Як думаєш, встигнемо до ночі у Федерівку? Може, як виїдемо на рівне, підженемо коней?

      Левонко ще не встиг відповісти, як позаду в сіні щось зашурхотіло. Підлітки одночасно здригнулись і злякано озирнулись. Із сіна, наче якесь лісове чудовисько, підіймалась якась постать, обліплена сухою травою. Враз вона голосно чхнула і з неї звалився жмут сіна.

      Не вірячи своїм очам, Ларко впізнав у цій химері того молодого жовніра, який їхав позаду їхнього воза до Устилуга.

      Жовнір, як і минулого разу, по-змовницьки підморгнув Ларкові і приклав до уст пальця.

      – Тихо, парубки, тихо, – трохи насмішкувато мовив він баским голосом. – Я людина, а не лісова потороч.

      Він сів і почав обрушувати з одежі сіно. Ларко зі здивуванням зазначив, що на ньому був не жовнірський однострій, а проста одежа, яку носили місцеві селяни.

      – Ну-ну, Ларцю, нема чому дивуватись, – ніби до давнього знайомого, звернувся до підлітка дивний чоловік. – Колись я тобі розкажу, що до чого.

      Ларко ще більше остовпів, не знаючи, що казати і як поводитися.

      – То ти знаєш того пана? – з видимим полегшення запитав Левонко, в очах якого все ще чаївся переляк.

      – Певно, що знає, – випередив Ларка незнайомець. – Ми з ним далекі родичі. Правда?

      Сам не знаючи чому, Ларко кивнув головою.

      – Я тут недалечко, біля дикої груші, вийду, – наче продовжуючи дружню розмову, недбало кинув чи то жовнір, чи селянин. – Тут навпростець до мого хутора рукою подати.

      Він хитро глянув на Ларка і поплескав рукою позаду себе.

      – Тут у мене є для тебе подарунок. Але забожись, що не будеш його розкривати, поки не приїдеш додому.

      Він дивився на підлітка поглядом, у якому відчувалась якась незбагненна сила, що ніби примушувала підкоритись.

      – Присяйбо, що не буду, – якимось чужим голосом сказав Ларко і перехрестився.

      – Ото й добре, – весело відгукнувся незнайомець і, плеснувши Ларка долонею по плечу, зіскочив з воза.

      – А оно і груша, – вказуючи на поодиноке дерево, що виднілось попереду ліворуч від тракту, бадьоро мовив чоловік, який назвався Ларковим родичем. – Бувайте здорові, козаки! Ще побачимось…

      Він скинув догори праву руку з розчепіреними пальцями і, різко повернувшись, швидко почимчикував через поле. Глянувши в бік Устилуга, він на мить завмер, і, зірвавшись на біг, за якусь хвилю зник у недалекому яру.

      Провівши дивного чоловіка СКАЧАТЬ