Пам’ять крові. Юрко Вовк
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Пам’ять крові - Юрко Вовк страница 5

Название: Пам’ять крові

Автор: Юрко Вовк

Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»

Жанр: Современная зарубежная литература

Серия:

isbn: 978-617-12-3125-2, 978-617-12-2531-2, 978-617-12-3124-5

isbn:

СКАЧАТЬ артилерії отримав Георгієвського хреста. Коли солдати російської армії після революції в Петербурзі почали втікати з фронту і повертатись додому, він разом зі своїм бойовим побратимом Михайлом Ткачівським із Золочева подався до галицьких січових стрільців. Воював за Українську Народну Республіку, аж доки Пілсудський, війську якого січові стрільці допомогли під Радзивиловом відстояти Варшаву під час наступу кавалерії Будьонного, не зрадив їх та не запроторив у табори для інтернованих. Додому повернувся, коли на Волині вже другий рік була влада Другої Жечі Посполитої.

      Віктор був трохи молодшим за Матвія, тому воювати йому довелось лише неповний рік. Але й цього вистачило, аби окопний піхотинець Ткачук під час однієї з атак отримав кулю у праву ногу. На щастя, куля не зачепила кістку. Поки лікувався у шпиталі в Брест-Литовському, війна закінчилась. Вікторові на все життя запам’яталось, як їхній хірург штабс-капітан Голіков, віддаючи йому папірець про лікування у шпиталі, якось приречено мовив:

      – Атваєвалісь ми с табой, рядавой Ткачук. Вчєра здєсь бальшевікі подпісалі с нємцамі мірний доґовор. Тєпєрь ми в странє рабочіх і крєстьян.

      Він кисло посміхнувся і тицьнув Віктору папірця-виписку.

      – А Волинь наша тоже тепер буде, того, в тій «странє»? – тихо запитав Віктор, чомусь боячись отримати ствердну відповідь.

      – А ето єщьо нєізвєстно, – якось ніби зі співчуттям подивився на солдата штабс-капітан, – в Расєі сєйчас ґражданская война.

      Він іронічно посміхнувся і додав:

      – Тєперь на такіх, как ти, точіт зуби пан Пілсудскій, а на такіх, как я, таваріщь Дзєржінскій. І нєізвєстно єщьо, кому будєт хуже – вам ілі нам. Как там руґаются палякі: курва єго мать?

      – Курча єго маць, – мимоволі вирвалось у Віктора.

      З усього сказаного штабс-капітаном він добре усвідомив лише одне: мир у рідному краї на нього не чекає.

      Польський офіцер, який командував тиловим обозом, з’явився на ґанку штабу аж під вечір. Тримаючи в руці список, він почав вигукувати прізвища селян, тут-таки вказуючи, куди кому їхати.

      – Адамовський – до зброярні! Боровець – до складів!

      Офіцер вигукував прізвища в алфавітному порядку. З самого початку стало зрозуміло, що поляки будуть везти зброю і боєзапаси, а українці – продукти та амуніцію.

      Левона Красніцького все ще не було, і Віктор почав хвилюватись.

      – Красніцькій – до зброярні! – вигукнув офіцер.

      – У нього зламалось колесо, поїхав до кузні, – виступив поперед воза Віктор. – Вже скоро має бути, прошу пана.

      Поручник гостро глянув на нього і щось відзначив у списку.

      До Віктора з Матвієм черга дійшла вже майже в кінці. Вони мали їхати до конюшень і завантажувати вози мішками з вівсом.

      Коли пляц майже спорожнів і Віктор з Матвієм уже збирались рушати до конюшень, у воротах показались гніді коні Красніцького. На возі біля нього сиділи, махаючи руками і весело посміхаючись, Ларко і Левонко.

      Довідавшись, СКАЧАТЬ