Замкнене коло. Світлана Талан

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ розплакалася. Треба було щось вирішувати, а не гаяти час. Вона дослухалася до внутрішнього голосу. Він їй підказував, що треба зостатися та допомогти старому. Не залишати ж Дубовиху мертвою у хаті?! Треба зібрати всю свою мужність і якось пережити цю ніч. А завтра вранці вона щось придумає.

      – Ходімо вже, – сказала вона дідусеві.

      – Ось і добре, – чи то осміхнувся той, чи то просто гмикнув. – Зараз підемо до повітки по труну.

      – У неї була заготовлена труна?!

      – А то ж як! – відповів дідусь і попрямував до садиби Дубовихи.

      Труна не була оббита тканиною.

      – Що, так і будемо її сюди класти? – поцікавилася Мирослава.

      – Звичайно. Дубовиха наказувала, щоб поховали її як предків – у труні, що пахне деревиною.

      Деревина на труні була сухою, але все одно вони вдвох ледь дотягли її до хати. Коли Мирослава опинилася всередині хатинки, то з острахом глянула на те місце за столом, де померла старенька. Її там не було! Жінка скрикнула, але дідусь уже стояв біля столу та дивився на підлогу.

      – Чому кричиш, як навіжена? Йди сюди, треба її підняти й перенести у труну, – сказав дідусь, і жінка зрозуміла, що Дубовиха впала зі стільця та лежить коло столу.

      – Треба ж її обмити й перевдягти, – майже пошепки сказала Мирослава, підходячи ближче.

      – А ти не бачиш, що вона сама про себе подбала?

      Жінка лише тепер помітила, що старенька була вбрана в білу вишивану сорочку, нову широку спідницю й запнута біленькою хустинкою у дрібну синю квіточку.

      Дубовиху поклали у труну, яку поставили на дві табуретки, накрили простирадлом, що було заздалегідь покладене на прибране охайне ліжко.

      – Скоро почне сутеніти, – сказала Мирослава. – Треба запалити світло.

      – У неї його немає.

      – А що ж робити? – запитала жінка, бо їй по спині від жаху пробіг холодок.

      – Будемо сидіти при свічках, – сказав дідусь і засвітив кілька свічок, які лежали на столі поруч із сірниками.

      – Дідусю, ви тільки не залишайте мене тут на самоті, – попрохала Мирослава.

      – Не бійся, Дубовиха при житті була доброю жінкою, земля їй пером, – відповів старий та перехрестився.

      – А чому вона сказала, що чекала на мене багато років?

      – То треба було у неї спитати.

      – Ви ж самі казали, що вона на мене довго чекала, – зауважила жінка.

      Старий довго мовчав. Мирославі вже здалося, що він забув про її запитання та заснув, коли той тихо сказав:

      – Багатьом людям вона допомогла, багатьом. Їхали до неї звідусіль й усім вона давала слушні поради. А скількох вилікувала від тяжкої недуги! Йшли до неї і криві, і горбаті, і хворі нутрощами. Нікому не відмовила жодного разу! Свята жінка була, хай земля їй буде пухом! А останні роки казала, що їй вже досить бути в гостях, стомилася дуже і вже хоче додому, у вічність. Але ще не все було зроблено. Вона знала про тебе, про те, що диявол правив твоїми думками, СКАЧАТЬ