себе в червоній сукні, з розкішним вогнистим волоссям, уявила, як ітиме через весь екран, така тонка, струнка, сексуальна. З такими вигинами. Скільки років минуло відтоді, як вона мала ті вигини? Хто пам’ятає? Вона мала ті вигини, коли вперше зустріла Сеймура. Вона тоді була пружна. Саме так, пружна. Вигиниста. О, як же Сеймур на мене дивився. Як торкався. Він розповідав, що всі друзі заздрили йому, бо я була така вродлива. Соковита. Ось яка я була, соковита. Вона бачила себе поруч із ведучим, що представляв її публіці, й чула оплески й підсвистування. Вона усміхалася глядачам. Може, мене запросять на регулярну передачу, коли побачать, як я виглядаю? Можливо, я схожа на дівчат Зіґфельда.[7] Вона нахиляла голову то в один бік, то в другий, і схвально усміхнулася. То й що, як доведеться трохи пожити на самих лише яйцях. Я питиму багато води, худнутиму силою думки – і вага розтане… дуже просто. Ет, подумаєш. Кому він потрібен, той деніш? Вона доїла шоколадні цукерки, щоб їх не викидати, а тоді круть-верть пішла до спальні, з нетерпінням чекаючи ранку, коли, прокинувшись, можна буде почати дієту, що легко витопить зайву вагу, а з нею і нове життя. Вона навіть проспівала уривок «Бай мір бісду шейн»,[8] коли роздягалася. Простирадла на дотик були свіженькі й прохолодні, а темрява – приязна. Сара зітхнула в подушку, скрутилася в зручне положення і стежила за крихітними іскринками, що стрибали під повіками, поки вони нарешті не щезли і її думки не заповнив Сеймур і їхні щасливі, проведені разом роки. Вона дихала й усміхнено молилася за Сеймура… і за Гаррі. Він такий хороший хлопчик. Як же вона любила його перевдягати. Вона й досі бачила ті повненькі ніжки, які так і хотілося покусати, яка втіха, яка втіха, і вони їхали у бричці вулицею і парком… О, якби ж діти навіки лишались малими… Мамо, мамо, дивись-о… О Гаррі, нехай Господь благословить тебе і вбереже від болю… О-о-ох, мій хлопчику. Живи здоровий і щасливий і справ хороше весілля… О-о-ох, хороше весілля… і літо перед весіллям. Пам’ятаєш, Сеймуре? Марді Ґра. Я тоді вперше була на Коні-Айленді. Клоуни, дракони на платформах, конфеті… сонце… Пам’ятаєш сонце того дня, Сеймуре? Я й досі його відчуваю. І ми пішли на карусель… Я досі чую її… того дня все було якесь незвичайне. Ох, Сеймуре, у нас було стільки незвичайних днів… і ти хапав мене за різні місця, Сара хихотнула і трохи посовалася, і казав різне… Мене запросили на телебачення, Сеймуре. Як тобі це? Твоя Сара на телебаченні. Ада готує моє волосся. Вогнисте. Як сукня. Майже. Пам’ятаєш, я вдягала її на барміцву Гаррі? Правда, волосся поки що не дуже гарне, але Ада про все подбає. Уявляєш свою Сару на телебаченні? Тобі коли-небудь гадалося, що таке можливо? Може, я залишуся там надовго. Може, мене запросять на іншу передачу. Пам’ятаєш, Лану Тернер узагалі знайшли в аптеці? Пам’ятаєш? Здається, у «Швабз»? Хтозна. Це наче нове життя, Сеймуре. Це справжнє нове життя… і Сара Ґолдфарб, дружина Сеймура Ґолдфарба, потерлася щокою об подушку й усміхнулася так миленько, що та усмішка навіть у темряві світилася радістю, яку випромінювало її серце і все єство. Тепер життям можна було жити, а не просто зносити його. Сарі Ґолдфарб було даровано майбутнє.
