Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ старшу сестру, та й полізла до Гані попід стіл – і в пелену – гуп! Вилізла на руки, вмостилася, притихла.

      Дівчата ж верещать! Бо полякались, Господи!..

      – Та це моя сестра, не бійтесь, – притишує їх Ганя. – Миросю, маленька моя пташечко, як же ти мене аж тут знайшла? Подивися, яка ж ти мокра? Надворі темна нічка! А як мама буде шукати?

      Кого шукати…

      Бо я й не шукала б, перетомлена, в той час уже давно спала без задніх ніг – а хай моїх дітей Бог побавить!

      І Мирося тулиться до Гані, ховає босі ноженята у її спідниці, обіймає сестру за груди.

      – Та тут і нема що ворожити: будеш ти у своєї мами за вічну няньку, – збирає карти у колоду Манька. – Не випадає тобі король, одні вальти!

      А вальти – то діти…

      – Моє маленьке, – не чує ворожінь, а шепче до дитини Ганя, цілує Миросю в личко, пальцями розбирає рідесеньке волосся в проділь. – А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запам’ятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрібна комашечко!

      А Мирося її вже й не чує – вона плющить очі, так і засинає – у Гані в пелені, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дівчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках – додому.

      У всіх моїх дітей одяг із домотканого полотна. Тільки у найменшої, в Миросі, – із найкращого – казенного, государственного, із гудзами! Бо тоді так на селі: коли сорочка із казенного полотна – жовтого, твердого, то немає кращого! А краще все – для маленької Миросі.

      У два роки Мирося вже хазяйка!

      Я зі старшими дітьми у колгоспі на роботі, Іван сховався. А Мирося – білить полотно!

      У тих ночвах, де вона приймала першу купіль, тепер біляться сувої – мокнуть у воді. А їх же треба ще й виймати і розстеляти по траві – аби на сонці висихали. Мирося білить – тягне із ночов, носить і розстеляє.

      Це поки Гані немає вдома. Як тільки Ганя – у ворота, Мирося – вслід за нею.

      – Мамо, я піду трохи до дівчат, – Ганя проситься із дому.

      – Чого тобі туди йти? – бурчу я. – Ти вівці вже закрила? Корові сіна кинула? Вичистила від свиней? – шукаю їй роботу, аби самій хоч трохи щось із плечей скинути та відітхнути.

      – Я все зробила.

      – Ну якщо все, то йди. Тільки ж…

      – Я з Ганьою! – кричить Мирося і чіпляється старшій сестрі за спідницю.

      – Ні, відчепись, – просить Ганя. – Тобі туди ніз-зя!

      – Я піду! Піду! Я хочу з Ганьою! – варіює вперта дитина і сердито тупає босою ногою.

      – Ну добре, ходімо.

      І так кожного разу…

      Якось Олександра знайшла під Лисою горою в вільхах гніздо дикої качки – повне каченят. Зібрала у пелену та й принесла їх додому. Арсен зробив оборку, насипали там пташенятам їсти.

      – От виростуть качки! – раділа Олександра.

      А Мирося побачила – теж хоче собі каченят. І – поки ніхто не запримітив, пішла до тої оборки, узяла одне за шию та й понесла. Поклала у себе СКАЧАТЬ