Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ праця.

      Починала труд тим, що сіяла коноплі. Потім проривала, гляділа від курей.

      Як стебло виростало таке, як треба, високе й дуже, запашне, зжинала його серпом, складала у в’язки і носила на собі аж за два кілометри від хати – вимочувати, у Гірський Тікич, до Острова.

      Закладала там ті коноплі до води, ще й вибирала, де вода була швидка, бігуча. А тоді високо підтикала на собі сорочку і спідницю, та й лізла до холодного потоку і забивала по його грузькому дну кілки, щоб течія стебел мені не знесла.

      Через десять днів я йшла до Острова і виймала на берег «козлики» – перемоклі снопи конопель. Сушила їх тільки день, а тоді на своїх же плечах несла назад додому, викладала рядками в клуні.

      Щоб не погнили, сідала я на долівці, брала по жмутку стебел і терла на терниці – аж до клоччя.

      Те клоччя потім вичісувала на щітках.

      У хаті в мене була дірчаста лавка. У ті дірки я вставляла кужелі, і веретеном пряла – смикала поволі із кужелю грубу нитку. Цю нитку намотувала на чотири палиці – козелець, і з мотків уже перемотувала її в клубок.

      Пізно в осінь, коли зроблена була вся робота, до хати вносився верстат. Хата у нас й так мала, глиняна, сіни і одна кімната, а в ній – стіл і піч, і трохи між ними простору, на всю зиму його «з’їдав» верстат. Сідала я під тим дерев’яним дебелим дивом і водила, водила човником поміж начиння, а тоді ба-бах! – і збивала разок ниток докупи. І знову воджу, та ще й вигадую, напівсонна, собі якісь узори, уплітаю покрашені вільхою, бузиною і цибулею нитки – із білими чи сірими.

      Таке ж виходило і гарно!

      Із того верстата між моїх швидких пальців народжувалося полотно – грубе і тонке, на рушники, на сорочки і рядна, а ще – на мішки і спідниці, торбинки і шматки. Із овечої шерсті – те піде на свити, а може, й на кожух.

      Найтонше полотно несла я до Олександриного чоловіка, до Арсена. Він його поріже, покроїть – і ший, Маринко, ночами при свічці сорочки. Голка куплена у крамаря, нитка – вже своя.

      На вишивання мені немає часу. Яке ще вишивання?!

      Бо зимою я пряду.

      Навесні вже треба покроїти.

      А за кроїння – заплатити.

      Грошей у нас нема, то я цілісіньке літо, бідна, роблю по городах – у себе й у сусідів. Після колгоспу біжу додому, а там – межі не бачу, саджаю щось та сапаю, прополюю і сію, підгортаю свою й чужу картоплю, виполюю бур’янці. Олександра цього не здужає, та й чоловік її жаліє – Арсен накроїть за зиму молодицям сорочок, от вони й оброблять їм город, побілять хату – ті, що бідні, такі ж, як і я, солдатські вдови, без грошей і долі, та з дітьми. А ще щороку перекопувала я крім свого ще й зовициного города, це за свитки і кожухи.

      Олександра була дуже гарна жінка – чорнява, невеличка, але грудаста, очі мала зелені, лице з рум’янцем, чисте й біле.

      А що багато дітей?

      Та ж чоловік у неї добрий! Арсен не тільки кроїв сорочки, але ще й шив за грубі гроші кожухи й свити, не кожен вмів. А Арсен умів найкраще – із усіх сіл до нього несли, він на око міг зробити.

      – Щаслива ти, Олександро, – СКАЧАТЬ