Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і подаю Марусі, а тоді обтріпую від пороху спідницю.

      – Я вже не можу її бавити!!! – кричить Маруся, і сльози горохом котяться по щоках. – Ваша Мироська кричить й кричить, мов навіжена! У мене ноги болять туди й сюди полями бігати! Руки вже потерпли її носити! Голова мені як не репне – болить від цього крику! Я хочу погратися на вулиці, з дівчатами, а вона не спить й не спить! Заберіть цю мучительку від мене, я її вже не хочу-у-у-у! – плаче, аж заводить.

      – Бач, не хочу?! – сердито зводжу до Марусі брови. – А я хочу?! А я хочу цілі дні по полях робити? А тоді прийти додому і знов те саме? А я хочу?! І що ж я зроблю, як вас у мене ціла купа, га?! Ще й тата вашого немає, усе мені на плечі!

      – Може, у неї болить животик? – підходить Ганя. – Чого воно, мамо, й справді так дереться?

      – Мабуть, різун напав. Треба буде спитати в діда Степана, як не попустить. Але тобі, Марусю, про сестру таке казати сором…

      І Маруся, пристиджена, втихає. Відвертається від мене і тільки плечі їй дрібно трусяться – тихо плаче. Бере покірно в згорточку Миросю – а вже й тяжка! – і несе її назад, додому.

      А дорогою – трясе, трясе і штовхає, і б’є дитину.

      – А що? Будеш знати, як мене мучити! От тобі, от, щоб знала! – кричить і плаче.

      Дорогою Мирося ще спить, заколисана моїм молоком і вітром. А вдома – година пройде, і знову в плач.

      – Мамо!!! – якось увечері, після роботи, зустрічає нас із Ганьою перелякана Маруся, на порозі. Вона стоїть, труситься, а дитина в хаті плаче, як не розірветься. – Там таке страшне! Я дуже боюся! Я не піду…

      – Що сталося?… – у мене й граблі полетіли із рук, кров бухнула в обличчя.

      – У Миросі на животі росте велика ґуля!

      Вбігаю в хату. Схиляюся над люлькою. Розгортаю сповитка… І вражено дивлюся дитині на живіт. А там, внизу під пупом, набирається під шкірою щось велике, немов гусяче яйце, і синє-синє.

      – Марусю, що ж це таке? – й собі боюсь; дивуюся, бо таке бачу вперше. – Коли ж і де воно взялося це нещастя?!

      – Воно вже кілька день є, але то було маленьке, а оце сьогодні аж таке здорове видуло.

      – А чого ж ти мені не сказала раніше? Боженьку ж мій! Яке нещастя! Видно по всьому, помре…

      Гукнула я сільського знахаря, Степана. Той щось пошептав над дитиною, приклав де треба масті.

      – То як? Воно хоч буде жити?… – питаюся. А самій чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б гріха на душу.

      – Буде, біс її не візьме! Ти навіть не надійся, бо такі діти не вмирають.

      – Ось, візьміть за ліки яєць.

      – Мені досить буде твого спасибі! А яйця… он дітям своїм звариш.

      Дід пішов. Ганя сіла та й колише в пелені дитину. А я вклякла на колінах перед образом і плачу…

      Аж серед ночі дитина нарешті втишилась – чиряк прорвав, і почало текти із нього – гній із кров’ю.

      – От чого воно кричало, – каже Ганя. – Бідне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобі вавка? СКАЧАТЬ