ДНК. Макс Кідрук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ волом, яке щоразу трясеться, коли вона балакає. Від пані Помазан я міг довідатися всі найсвіжіші плітки. Це така маленька вигода, якою обдаровує своїх мешканців львівська околиця. Старий Помазан знався з різниками й міг приволокти сала на шкварки, приносив те сало у своїх штанах, великі пласти оперізуючи довкола пояса. «Знаєте, – казав задоволеним голосом, – як ото почав я тоте сало носити на собі, то крижі перестали боліти. Бо ж воно ще тепле, парує. Хто б подумав, що воно таке помічне. Чи не проти, як я ще з годинку поношу його?» Я не мав нічого проти. Мені не шкода. Мені було тільки шкода, що не можу розширити свою кнайпу. Уміщалося в ній у двох покоях всього вісім столиків і шинквас, а в мене ж завше було людно. Ніби ми там нічого особливого й не готували, була випивка й невибаглива закуска – шкварки зі смальцем, квашені огірки, оселедці, а з гарячого тільки флячки[19] і джур.[20] Але не минали моєї кнайпи навіть поважні німецькі чини, сам пан кримінальний комісар Краух навідувався, щоб поласувати нашими флячками, деколи приводячи й фацетів з гестапо. То вже ясно, що пили і їли вони забездурно.

      З часом моєю підприємливою головою почала заволодівати пані Ружанська, котра мешкала в сусідній хаті, що була притулена до моєї стіна в стіну. Ця пишна краля любила красуватися в рожевому шляфроку,[21] який на вітрі прилипав до її повних стегон і персів, а інколи й розхилявся там, де треба, щоби блимнути чимось таємним і безсоромним. Її чоловік добував нафту далеко в горах і приїжджав лише раз на місяць, аби засвідчити своє право власності до нудьгуючої свердловини. Як вправний нафтовик, робив це так шпарко, що зойки його дружини розліталися по всенькій вулиці. Тоді сусіди усміхнено перезиркувалися й кивали головами.

      Мене ці зойки неймовірно дратували. Можливо, тому, що Ружанська мені подобалася, і мені самому хотілося б припасти до її щедрих форм. Але я чомусь ніколи не наважувався зачепити її. Ото тільки, що чемно вітався, а одного разу навіть поцілував ручку. Пальчики її пахнули вербеною й мали витончені рожеві нігтики.

      – О, сажотрус наш приїхав, – кивала мені пані Помазан, натякаючи на пана Ружанського. – Протре сажу й назад поїде. Нє-е, такого життя нехай Бог мені милує. Жиби жінки стільки часу не видіти. Але знаєте, що я си думаю? А я си думаю, що він мусит там когось мати. Хлоп при грошах, то чо би не мав? Тоті жиди вміют і заробити, і файно пожити.

      – А він жид? – здивувався я.

      – Ясно! Поміняв си фамілію. Був Рожанц, перейшов на католицьку віру й маєш тобі: уже пан Ружанський.

      – А його жінка?

      – Меля? Полька. Ходить на службу Божу, усі свята справно святкує. Пурєдна християнка. Але поласилася на гроші. Шо тут ся дивувати.

      Одного разу пан Краух, сидячи в нашій кнайпі, покликав мене до свого столика, налив чарку й запитав:

      – Пане Попель, а чи вам нічого не доводилося чути про так званих місцевих патріотів, які зазіхають на спокій рейху?

      – На жаль, ні, – розвів я руками.

      – Чому ж на жаль?

СКАЧАТЬ