ДНК. Макс Кідрук

Чтение книги онлайн.

      – Е, я тебе знаю, – покивав пальцем Додьо, – ти іно вмієш робити, шо біґос-кумпоти зі сливками.[11]

      – Бреше, курва, – сказав Місько. – Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту голодні кавали,[12] а гуляй си купати на Жилізну воду,[13] о.

      – Чого б я мав брехати?

      – Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маєш інтерес? Ну-ну…

      – Дам кожному по дві бляшанки оселедців.

      – То єнша справа, знаїш, – кивнув Додьо. – Але шо то дві бляшанки оселедців, коли їх чекає таке щастя? Білєт на паруплав, знаїш! Ого! Та то варта го-го! – він навіть задер голову догори і став обдумувати.

      – Як собі хочете, – сказав я, – по дві й фертик. Ну, і ше цьмаги[14] хильнемо.

      – Но йо, знаїш, – кивнув Додьо, – най буде. Є тутка дві рудини на Гурудничій, знаїш. Приїхали з Росії. Тамка жили наші люди, їх забрали на Сибір, а цих вселили, знаїш. То мені не шкода, нє, Міську?

      – А вуни шо, курва, винні? – бичився Місько. – Тих би так і так, курва, виселили. То ж були паньствові[15] працьовники. Може, навіть уже, курва, і не жиють.

      – Ходімо, покажеш, – сказав я Додьові.

      – І я з вами, – сказав Місько, почухавши каляпітру.[16]

      Пішли ми всі разом. Додьо не збрехав, бо я до кожної хати застукав, питаючи пана Квяцінського, а з хати виходили люди, вигляд яких безпомильно свідчив, хто вони. Вілюсь показав ще одну родину на Прокопа, разом вийшло три.

      – Худімо ше до Казя, – сказав Додьо. – Він тут усіх знає, бо склив вікна. Але треба купити цьмагу, інакше з него ніц не дубудеш.

      Я купив фляшку, й ми пішли до Казя. Казьо лежав у садку й грів пузо. З розчахнутих вікон пахло гороховою зупою і смаженою цибулею.

      – Сервус, Казю.

      – Сервус, хлупаки! Як ся маєте? – Побачивши горілку, неабияк втішився. – А шо то нині за празник?

      – Та маємо троха руботи, знаїш. Тре нам ше дві жидівських рудини. Мают їх відправити ду Палєстини, знаїш.

      – А-а, нема прублєм.

      Ми випили, і він нам повідомив ще дві адреси, а на прощання сказав:

      – Та ви, хлупаки, не патичкуйтесі.[17] Як тре буде ше, то приходьте. Як мають змогу їхати, най їдут, бо ту їм житє не буде.

      Я склав список жидівських адрес і приніс до комісаріату. Пан Краух сидів за бюрком і проглядав якісь папери.

      – О-о, та ти зух! – похвалив він мене, хитаючи головою, потім проглянув список і запитав: – А тут помилки нема? То все справді жиди?

      – Щоб мені кишка урвалася, коли брешу. Я до кожної хати застукав і переконався особисто.

      – То добре. Можеш поселятися у своїй хаті.

      – Але просив би-м якогось папірчика. Ну… документа.

      – А ти шельма! Тобі мого слова мало? Та моє слово міцніше за печатку.

      – А ще, перепрошую, хотів би папір, що я не хвіст собачий, а справжнісінький СКАЧАТЬ