Стрі-чен-ня. Володимир Худенко

Чтение книги онлайн.

      – Наталки?

      – Тобі ліпше знати. Але до певного часу. Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут починається вже третя небезпека. Серед людських ватажків, великих ватажків…

      – Козацької старшини? – мовив я.

      – Тобі ліпше знати. Так от, серед них є вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє воїнство.

      – На нас із Наталкою?

      – Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир.

      – І як її, ту небезпеку, оминути?

      – Її не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якої ти їдеш.

      – А… – ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку.

      – Все. Більше нічого сказати не можу, і так усе сказав.

      І тільки тут я вгледів, що то не волосся у чоловічка довге – то в нього замість волосся житні колоски, а лице і руки – чорні, як земля.

      І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.

      В ту ж хвилю я прокинувся.

      Над полями стояли вранішні тумани, і далеко на сході займалась блідо-рожева зоря.

      В оддалених селах голосили когути.

      Я зібрався і рушив у дорогу.

      І вже на першому чималому роздоріжжі згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами підводи, що були повні різного краму.

      Добрі люди, що ними правили, були либонь усі до одного базарні і жваво сперечались між собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо’, по тринадцять-чотирнадцять од роду.

      Я під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.

      Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.

      Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.

      – Ні, то Дорошенка! – кричав хтось із возів. – Із західної сунуть. З-за Дніпра.

      Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.

      Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.

      До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.

      Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.

      – Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, – говорив Матвій, додаючи у свою СКАЧАТЬ