Стрі-чен-ня. Володимир Худенко

Чтение книги онлайн.

      – Зараз? В ніч?

      – В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.

      Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю заспівав перший півень.

      З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.

      ІІ. Їхав козак полем, містом…

      З Києва до Ніжина немала доріженька.

      Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.

      Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.

      Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцеві – чорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в об’їзд; там ліс – кажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали…

      Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.

      А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?

      Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!

      Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.

      І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:

      І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.

      – Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.

      Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.

      Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.

      – Ви, пане, хто? – не зрозумів був я. – Звідки тут?

      – Як звідки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.

      – Хто? – недовірливо витягнув я.

      – Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. – Знаю, куди їдеш, СКАЧАТЬ