Стрі-чен-ня. Володимир Худенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ того була лише тьма і пустота, яка тішила і берегла моє зранене серце.

      І я б спав ще, спав би, либонь, і аж до скону літ, аби мене раптом не розбудили.

      А розбудило ж мене тоді – що б ви подумали? – церковні дзвони.

      Так, так, я і сам було подумав, що оті київські, передзвін котрих доноситься погожими літніми чи осінніми ранками аж до нашого хутора, і будять тоді мене, бо я сплю чутко до далеких звуків.

      Я сам було подумав зразу, що то вони – дзвони київських околиць, я був у цьому навіть упевнений, але, як виявилось, помилявся.

      Я помилявся, бо через хвилю чи дві, ще навіть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхів і вишнево-яблуневих садочків.

      Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.

      Дзвонять у нашій хутірській церкві.

      Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась у голові думка:

      «Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»

      – Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.

      Я зиркнув туди і вгледів мерця.

      Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.

      – Що вилупився? Не радий?

      Мрець сидів за столом.

      Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.

      Не плямкав при цьому зовсім.

      – Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.

      – Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, – мовив мрець.

      – Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?

      – Ні, рано ще.

      – А що ж?

      – Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.

      – Який?

      – Як який? Мертвецький великдень. Забув?

      – Забув.

      Я був вельми насторожений цим гостем.

      А ви хіба не були б?

      – Сьодні всі наші по вулицях швендяють.

      – Які ваші?

      – Мертвяки.

      – Тьху на вас, Степане Івановичу!

      – Та вже що є, те є.

      Я з острахом зиркнув у бік вікна.

      – І багато вас? Таких? – спитав.

      – Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…

      Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.

      – Я ж тобі кажу – не лякайся, – прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.

      Порився в ній і видобув відти СКАЧАТЬ