Син начальника сиріт. Адам Джонсон

Чтение книги онлайн.

      Чон До витріщився на нього.

      – Розумієш? – сказав Ґіль. – Просто подивитися.

      Тунелі завжди закінчувалися драбинами нагору, до вузької нори. Солдати Чона До один поперед одного намагалися проскочити туди і трошки побродити Південною Кореєю. Поверталися вони з байками про машини, які видають гроші, про людей, які підбирають собаче лайно і складають у мішок. Чон До ніколи не ходив дивитися. Він знав, що там і величезні телевізори, і рису стільки, що й не з’їси. Але він не хотів цього й крихти – йому було страшно, що коли він сам це побачить, то все його життя більше вже нічого не означатиме, не матиме сенсу. Украв ріпу в дідуся, який осліп від голоду, – заради чого? Послав іншого замість себе чистити цистерни на заводі, де виробляли фарбу, – заради чого? Та отож.

      Чон До викинув свою над’їдену сливу:

      – Та, я й кращі їв.

      На причалі вони йшли дошками, у які в’їлися сліди багаторічної риболовлі. Попереду, у кінці, їм було видно обличчя в блакитному світлі мобільного телефона.

      – Просто кинь його через поруччя, – сказав Чон До.

      Ґіль глибоко вдихнув.

      – Через поруччя, – повторив він.

      На причалі валялися порожні пляшки, недопалки. Чон До спокійно йшов уперед, відчуваючи, як Ґіль поруч намагається підлаштуватися під таку саму спокійну ходу. Знизу почулося хрипке булькання холостого ходу мотора. Фігура попереду перестала говорити по телефону.

      – Даре? – крикнула вона їм. – Даре нано?

      – Не відповідай, – сказав Чон До.

      – Голос жіночий, – зауважив Ґіль.

      – Не відповідай, – повторив Чон До.

      Капюшон куртки був відкинутий – їм відкрилося молоде жіноче обличчя.

      – Я для цього не створений.

      Ґіль сказав:

      – План є план.

      Їхні кроки пролунали неймовірно гучно. У Чона До сяйнула думка, що колись якісь чоловіки отак прийшли по його матір, а тепер він сам – один із них.

      І ось вони вже біля неї. Під своєю курткою вона була зовсім невеличка. Розкрила рот, ніби для крику, і Чон До побачив, що в неї на всіх зубах якась залізяка. Вони скрутили їй руки й закинули на поруччя.

      – Зензен ойоґенаї’н дес! – сказала вона, і хоча Чон До зовсім не знав японської, але відчув, що то було раптове, благальне зізнання, щось на зразок «Я незаймана».

      Вони кинули її через поруччя. Вона впала мовчки, ані слова, ані глибокого вдиху. Але Чон До побачив у її очах якийсь спалах – то був не страх, не відчуття безглуздя того, що діялося. Певне, відчув він, вона думає про своїх батьків, які ніколи не дізнаються, що з нею сталося.

      Унизу почувся сплеск і задирчав мотор.

      Чонові До не йшов із голови той її погляд.

      На причалі лишився її телефон. Він підняв його і приклав до вуха. Ґіль хотів був щось сказати, але Чон До йому не дав. «Маюмі? – почувся в телефоні жіночий голос. – Маюмі!» Чон До став СКАЧАТЬ