Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що Бембіка знайшов пожежник. Мале оленятко лежало в балці поруч з дорогою. Пожежники саме гасили покинуту хату на хуторі, й один, відійшовши в бік лісу, побачив малого. Куди поділася мати-олениха, так і не дізналися. Загинула у вогні, чи вогонь відрізав шлях до маляти. Одним словом, знайду забрали і відвезли до Чорнобиля.

      Місцеві давно звикли, що в місті живе багато звіру: кабани, олені, лисиці, тхори, само собою – коти та собаки. Прижився в пожежній частині й Бембік.

      Коли я побачив його вперше, у мене не було нічого, чим би пригостити, тож я спитав у провідника, де можна купити солодощі.

      – Оно, магазин, – махнув чоловік рукою вздовж дороги. – Йди, там усе є. Йди, не переживай, Бембік за тобою піде.

      Так і сталося. Ми підійшли до обшарпаної будівлі, на першому поверсі якої був магазин усього одразу, а на другому – кафе «Вічний зов», яке, щоправда, не працювало.

      – Дайте триста грамів печива, – попросив я продавчиню.

      До речі, оленятко зайшло зі мною просто в магазин, однак це не справило на тітку враження. Вона зважила печива, я розрахувався, і ми пішли з Бембіком їсти.

      Потім щоразу я брав йому печива вже з Києва. Іноді просто передавав смакоту в зону зі знайомими. Я дзвонив і дізнавався, чи Бембік підріс. Чи в нього прорізалися ріжки, чи насправді він уже здоровань?

      Аж якось, десь через два роки, мені подзвонив провідник. Дядько він аж ніяк не сентиментальний, однак голос у нього тремтів.

      – Уяви, приїхали, вишльопки! Діти якихось чинуш на джипах! Шукали дичину. Ганяли по лісі. Ну та який тупий звір на них вийде? А тут Бембік біля магазину. Він уже ніби й здоровий, рев у нього тужний, чути здалеку, а по суті, дитина. І до них, до джипа.

      Я не дослухав. Що там слухати, і так усе зрозуміло. Молодий олень, який вірив людям, заплатив за свою віру найдорожчим.

      Диванний сепаратист

      – Вот, плять, пабачим, шо ти запайош, кагда тут будуть руськіє танкі!

      Таку фразу ще весною видав один мій знайомий диванний сепаратист. Я не хочу називати його імені й прошу спільних знайомих не робити цього, бо ж у дурачка є родина, дитина і, не дай бо’, ще щось.

      Одним словом, з самого початку Майдану цей товариш впав у депресію. Потім почав сперечатися з людьми, бризкати слиною. Коли ж йому натякнули, що можуть порихтувати хребта, він припинив спілкуватися з живими опонентами і пірнув у павутиння Інтернету.

      – Браття! Шо рабить? – волав він у соцмережах. – Страна ніатвратіма катітся в бездну, і я не хочу разом з нею!

      Спочатку він цікавився, як виїхати на ПМЖ до Росії чи Білорусі. І люди пояснювали йому шо до чого. Причому досить детально.

      Однак коли людина хоче не їхати, а лишень балакати, це з часом стає видно, і росіяни з білорусами на нього поклали те, що зазвичай кладуть на тих, хто дофіга триндить.

      Тож він переключився на інший фронт.

      – Браття! – скавчав чувак. – Давайте пакостити армії!

      Після цього з’являлася ахінея типу «підкрадіться вночі до танка і насипте піску в бак». Ті, хто СКАЧАТЬ