Казки на ніч (збірник). Руслан Горовий

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ворота в зону АТО з півночі. Їдемо вже довго, говорити про щось треба, ото й теревенимо про «не дай бо’».

      – Ну і шо в нас продумано?

      – По-перше, у нас є чотири каски і чотири броніки. Звісно, від якогось там «граду» або «тайфуну», або чим вони там по наших луплять, ця красота не врятує. Однак якшо вдягнути заздалегідь на під’їзді до небезпечного місця, то від куль або осколків, як то кажуть, уполнє.

      – Да, усьо серйозно.

      – А то? Це ж тобі не цацкі-пєцкі, підготувалися сурйозно.

      Потім було не до розмов. Блокпости, розвантаження в різних точках, ночівля під канонаду, знов сотні кілометрів, знов розвантаження. Аж ось від’їхали від кінцевої точки. У бусі стало просторо, аж ніби занадто. Дивлюся – чогось не вистачає.

      – А де броніки?

      – Ну… Я віддав два пацанам. Вони зазирнули, побачили і спитали, чи можна. А як я скажу не можна? Ото й віддав. І каски ще віддав.

      – Ну й правильно. Їм потрібніше.

      – Та да. Якось обійдемося. Тим більше, шо два броніки на чотирьох таки є.

      – Якщо шо, то в один вліземо.

      – Ги-ги.

      Зайві гроші

      Оболонь. Набережна біля церкви. Йду собі, нікого не займаю. Аж назустріч троє пацанів. На вигляд років по вісімнадцять, не більше. Такі собі хіпстери, усі яскраво вбрані, модні.

      – Мужчіна, – каже один, найвищий, – у вас трьох гривень зайвих немає?

      – Шо? – Я від несподіванки аж оторопів.

      Я, власне, з тих років і місць, де коли троє підходять до одного із фразою штибу «дай дєньог», то далі варіантів немає – буде бійня.

      – Що тобі дать? – ще раз перепитую.

      – Ну три-чотири гривні нам з пацанами на водичку. Пити хочеться.

      І, такі смішні, обступають. Двоє з боків позаду мене заходять.

      Мені такі запитання боялися ставити і в сімнадцять років. А тут, чи то я постарішав, чи то хлопців увело в оману, що я саме постригся-побрився.

      – А чого ж, – кажу, – не дать. Я тут усім роздаю. Церква ж оно. То кого першим інвалідом зробить? – І головне, тихо так, спокійно кажу, аж не схоже на мене.

      Двоє задніх одразу відскочили далі. А той, що найвищий, якось побілів.

      – Вибачте, – каже, – ви не так зрозуміли. – І теж задом хамиль-хамиль.

      Зникли, одним словом. А я став і думаю: а може, вони й справді водички хотіли?

      В холі

      Вони стояли посеред холу. Навіть не обійнявшись, а ніби увіткнувшись, притиснувшись один до одного. Обом трохи за двадцять. Один у рваному підгорілому камуфляжі, із замотаним плечем і ногою, другий у чомусь сиво-лікарняному, із культею замість руки.

      Стояли мовчки, непорушно, ніби перетворилися на скелю. Люди в госпіталі притихли. Ні, не завмерли, не спинилися, роздивляючись їх, просто проходили повз тихо-тихо, так, неначе боялися, що зайвий звук може розвалити цей пам’ятник війні.

      Старенька СКАЧАТЬ