Гра в піжмурки. О. Іден

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ все рівно слухав би її мізковправні (інколи й костоправа) теревені.

      Завів розмову про канікули, а забувся сказати звідки вони у мене. Навчаюсь же у Шевченка на фольклориста і філолога. Чесно – ненавиджу вивчати мови. Інша справа копирсатись в загиженій білизні минулого нашого народу й діставати звідти необтесані діаманти. Хоча знав, що іноземна знадобиться у житті й не раз. Пізніше, усвідомив це на своїй шкуренції. Та до цього ще далеко. Зараз не проте…

      Проводячи будні в абсолютному мінусі нудьги, в голові народилась думка: «Потрібно зламати Леськину пошту». Скаженіючи від повільного Інтернету на смартфоні, я нарешті зайшов на мета. юа. Далі все пішло як по маслу. Вгадав пропускну відповідь. Виявилось банальним – ім’я її матері. З першим кліком на лист від того дебіла до неї, в мене розпочалося друге коло Тартара, яке мало усі шанси стати дев’ятим, а згодом й десятим й так у безкінечність. Хвилі люті щипали за пальці ніг й з кожним прочитаним листом піднімались по хребту у голову. Моє дихання ставало уривчастим, а хрипів, неначе морж під час шлюбних ігор. Через мить дзвонив Лесьці.

      – Андрію, чого ти дзвониш?

      – Це правда, що ти з ним? – в груди хтось бахкав молотом.

      – Ти взагалі про що? – відчув її непідробне здивування. Хоча, коли захоче, вона гарно брехала.

      – Я про того дегенерата. – зробив паузу, щоб хоч на дещицю заспокоїтись. – Зайшов на твою пошту й зараз читаю від нього повідомлення.

      – Що? – а потім шквал обурення. – Ти взагалі вже розум втратив?

      – Запитаю ще раз! – стріха вже горіла. – Ти зустрічаєшся із ним?

      – Це не твоє діло чи я з ним, чи ні. І взагалі, не наярюй мені більше, бо зміню номер, або поставлю тебе на переадресацію.

      Вона обірвала розмову. Мене трусило у білій гарячці. Кричав як дівка в подушку і уявляй, як намотую кишки того імбіцила на вила.

      Фрагмент № 3

      Наступного дня, я розпочав шлях до повного свого приниження й втрати останніх краплин гордості. Тоді, мені було зовсім начхати. В голові лише крутились шестерні зламаного годинника й слова, які тоді мені здавались магічними або ж молитвою: «Я поверну Леську. Шанс є…»

      На горизонті блимала надія, адже скоро мало бути чотирнадцятого лютого й наша річниця. Це так мило, що аж блювати тягне. Всю цю виселку зламала звістка, котру і так знав – вона з іншим. Але ще пісок собі в чай не підсипав і з чистим рожевим серцем робив їй трішки приємностей. Клепав презентацію у PowerPoint про найкращі миті в наших стосунках. Відчував себе аніматором, хоча із руками трішки із жопи. Наївно вважав – пробачить чи шальки терезів схиляться у мою сторону. Самі ж знаєте як це – кохати… Їй сподобалось:

      – Навіщо ти скинув її?

      – Хотів зробити тобі приємно, Зеленоока.

      – Не називай мене більше так. Не маєш права. Довів мене лише до сліз.

      – Я не хотів цього, вибач.

      – А що хотів? Переспати з тою повією?

      – Лесь…

      – Забуть мене і не пиши більше. Ми дорослі люди, тому давай без цих істерик. Я буду жити своїм життям, СКАЧАТЬ