Гра в піжмурки. О. Іден

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Навіть не визирав із буди. Відчував, ліпше мене не чіпати. Я не в адекваті. Ходячий мрець під кайфом самогубства. Гупнув дверима. Не допетрав, що батьки можуть спати. Бовдур.

      Шукав в каструлі щось поїсти. Заскрипіли двері. В хіднику з’явилась заспана мама. Включила світло, бо я, як мара, світив обдертим самсунгом в каструлю і ловив виделкою тушковану картоплю, а вона зараза, пручалась й показувала мені голомозу дупу.

      – Сину, ти з голодного краю? Чи може, руки відсохли увімкнути світло? – матуська позіхнула.

      – Не хотів тебе будити. – кинув медову посмішку.

      – Твій жест доброї волі не був оцінений, після того, як ти намагався вивалити двері.

      – Вибач. – знітився по справжньому.

      – Сідай. Накормлю. – взяла виделку з моїх рук.

      – Не треба, мамо. Я наївся.

      Моя байдужість до світу білого дала тріщину на мамі. Обійняв. І так захотілось стати знову білобрисою малишньою. Бігати полем. Як тоді, спалити його до рижої щетини. Красти протигази із школи, а потім відчувати бузинову палицю на спині під крики найріднішої жінки – матері.

      Вона стривожилась. Подивилась на мене. Я злякався, що загляне мені в душу. Відсторонився.

      – Андрію, що з тобою? – очі спохмурніли.

      – Все гаразд. – отруйний мед так і стікав по зубах. – втомився лише.

      Поцілував неньку в щоку.

      – Побажай татові від мене хороших снів.

      Дременув до своєї кімнати. Тікав від її погляду й небажаних розпитувань. Завалився на ліжко. Не роздягався. Так і заснув. Останній глибокий і тихий сон. Бо завтра, розпочнеться індивідуальне пекло, що спалить душу. І взагалі, чи тоді була вона у мене?

      Фрагмент № 2

      Індивідуальна геєна не розпочалось. Або ступив лише на стежку першого кола Дантового пекла. Роздер очі десь о півдні. Алкоголь вивітрився із сечею, приблизно тоді, коли я ходив за вітром на сніг під вікном. Тільки дивно, як я зміг випорожнитись з другого поверху крізь москітну сітку. Це таємниця номер два після Бермудського трикутника. Але полишимо ліричні відступи й перейдемо до головного. Ну, практично головного. Як казав мій товариш кухар: «Що за обід без салату і гарніру?!» Про компот я взагалі мовчу.

      Точка відліку мого самообману я поставив першого лютого. Якраз, за два тижні до нашої з нею річниці. За два тижні від початку кінця. Цілими днями валявся на ліжку. Брьохався у хвилях покривал й посипав голову золою й думав про те, який я нещасний й ображений на світ. Виливав Маші свої віртуальні соплі у ВК й розпинався про те, як добре мені:

      – Ніби Еверест скинув із плеч. Тепер дихаю на повні груди й думаю як впорядкувати життя.

      – Ты умничка. Я рада что у тебе все ок. А про неё не думай, она того не стоит. Посмотри вокруг, сколько красивых девушек ходить.

      – Мені зараз ці дівахи, ніби гнилий лимон. Я перейшов в режим целібату.

      – Ты просто осел! Ты же живёшь СКАЧАТЬ