Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ погамувала недобру посмішку. Шерлок Голмс якось сказав про свого брата Майкрофта, що побачити його за межами клубу «Діоген» однаково складно, як і трамвай у селі. Можна подумати, що в мого тата, як у Майкрофта, була персональна колія, і він не сходив з неї. Крім церкви й нечастих поспішних вилазок до потяга, щоб відвідати виставку марок, тато вряди-годи, якщо взагалі таке коли-небудь траплялось, потикався з будинку.

      – О котрій годині це було, полковнику?

      – О четвертій. Можливо, трохи раніше.

      – Ви були в каретному сараї протягом… – інспектор Г’ювітт зиркнув на годинник у себе на руці, -…п’яти з половиною годин? Від четвертої й дотепер?

      – Атож, достеменно так, – сказав тато. Не в його звичці, щоб йому ставили запитання, і, незважаючи на те що інспектор цього не прикмітив, я вловила в його тоні неабияке роздратування.

      – Зрозуміло. Ви часто виходите туди о такій порі?

      Запитання інспектора пролунало досить недбало, але я знала, що це була вдавана недбалість.

      – Ні, зовсім ні, – відповів тато. – До чого ви ведете?

      Інспектор Г’ювітт підніс ручку до кінчика носа, наче збирався подавати питання на розгляд у парламент.

      – Ви кого-небудь бачили?

      – Ні, – сказав тато, – звісна річ, ні. Ні душі.

      Інспектор Г’ювітт на кілька секунд облишив ніс, щоб зробити нотатку.

      – Значить, нікого?

      – Ні.

      Інспектор випустив легке сумовите зітхання, немовби знав уже все загодя. Дещо розчарований, він увіпхнув записник до внутрішньої кишені.

      – Дозвольте останнє запитання, полковнику, – раптом сказав він, наче йому щось зненацька спало на думку. – Який клопіт ви мали в каретному сараї?

      Тато перевів погляд від вікна й зціпив щелепи. Крутнувшись, він поглянув інспектору просто у вічі.

      – Я не готовий відповісти на це питання, інспекторе, – процідив він.

      – Чудово, – промовив інспектор. – Гадаю…

      У цю мить місіс Мюллет широко розчинила двері своїм гладким задом і вкотилася в кімнату із цілою тацею наїдків.

      – Я принесла смачне макове печиво, – оголосила вона, – печиво й чай, а для міс Флавії скляночку молока.

      Тільки не макове печиво й молоко! Я не зносила макового печива місіс Мюллет, як святий Павло не зносив гріх. Або й дужче. Мені хотілося заскочити на стіл і, трясучи виделкою з наштрикнутою сосискою, мов скіпетром, заволати, як викапаний Лоуренс Олів’є:[30] «Невже ніхто не позбавить нас від цієї метушливої кондитерки?»

      Але зробити це я не наважилась. Я сиділа тихо-лагідно.

      У цей час місіс Мюллет зробила плавний реверанс і поставила свою ношу перед інспектором Г’ювіттом, аж глядь – помітила тата біля вікна.

      – О! Полковнику де Люс! Сподівалась я, що ви покажетесь. Я сказати вам хотіла, що позбавилася від птаха мертвого, якого знайшли на порозі ми вчора.

      Місіс Мюллет десь зажила ідеї, що зворотний СКАЧАТЬ