Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ має один із найкращих ресторанів у Франції – у «Готель де Пірамід».

      – І як ви їхали?

      Клерфе здивувався, чому її це цікавило.

      – Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель.

      Ліліан помовчала.

      – І як було? – поцікавилася вона.

      – Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо та плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи.

      Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. На ньому малювався особливий вираз здивування, насмішки й болю.

      – Нудьга? – повторила вона. – Плескатий краєвид? Боже мій, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.

      Він враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією високо розташованою місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням із втраченого раю.

      – Як довго ви тут? – поцікавився Клерфе.

      – Чотири роки.

      – А коли зможете спуститися вниз?

      – Прошу поцікавитися у Далай-лами, – відповіла вона з гіркотою. – Обіцяє мені це що кілька місяців – так, як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.

      Сани зупинилися перед в’їздом на головне шосе. Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.

      – Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори – можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте всього цього. Тут можна почуватися, як у таборі військовополонених. Не як у в’язниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.

      – Я розумію це, – сказав Клерфе. – Сам це пережив.

      – Ви? У санаторії?

      – У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив із цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам тоді звільнення в обмін на те, щоб ми зобов’язалися жити потім кілька років у цих горах, думаю, багато хто б згодився. Теж можна сконати від сміху, правда?

      – Ні. І ви б також згодилися?

      – Я мав план втечі.

      – Хто б його не мав! І ви втекли?

      – Так.

      Ліліан подалася вперед.

      – Вам вдалося втекти? Чи вас знову впіймали?

      – Мені вдалося втекти. Інакше мене б не було тут. Третього виходу я не мав.

      – А той чоловік? – поцікавилась вона за хвилю. – Той, що безперервно розповідав про гори?

      – Помер у таборі через тиф. За тиждень до визволення.

      Сани зупинилися перед готелем. Клерфе помітив, що Ліліан не має мокроступів. Він узяв її на руки, переніс через сніг і поставив на землі перед входом.

      – Пара шовкових черевичків врятована, – сказав Клерфе. – СКАЧАТЬ