Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поки їй не захотілося вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пускати чоловіка самого. Вона старша за нього, ревнива і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі й без того пліткують про неї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить. Отже, це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають.

      – А Мануела?

      – Батько й мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж ось-ось померти. Бідна Мануела, яка ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод, і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться на той світ.

      – Або призвичаяться до села, куплять цукерню й оселяться тут, – сказав Клерфе.

      Ґольманн розсміявся.

      – Ти маєш жахливу уяву.

      – Навпаки. Я маю тільки жахливий досвід. Але звідки ти все це знаєш?

      – Я ж тобі уже казав, що тут ніхто не має таємниць. Сестра Корнелія розмовляє іспанською і є повірницею мачухи.

      Три чорні постаті мовчки підвелися з-за столика. Урочисто, з гідністю крокували одне за одним до виходу, щоб за мить ледь не зіткнутися з Ліліан Дюнкерк, яка влетіла до їдальні так стрімко, що товстуля перелякалася і, писнувши пронизливо, по-пташиному, відступила вбік. Ліліан підійшла квапливим кроком до столика Ґольманна та Клерфе й лише тоді озирнулася за жінкою.

      – Чому вона верескнула? – прошепотіла. – Адже я не дух! А може, вже й так? – Вона почала шукати люстерко. – Цього вечора, здається, я можу кожного перелякати.

      – Кого ще? – запитав Ґольманн.

      – Санітара.

      – Що? Жозефа?

      – Ні, того другого, що помагає Жозефу. Знаєте його?

      Ґольманн кивнув.

      – Нас ви не перелякаєте, Ліліан.

      Вона заховала люстерко до торби.

      – Тут уже була Крокодилиця?

      – Ні, але щохвилини має надійти й викинути нас. Пунктуальна, як прусський фельдфебель.

      – Жозеф має варту при дверях сьогодні вночі. Ми можемо вислизнути. Підете?

      – Куди? До «Палас Бару»?

      – А куди ж бо ще?

      – У «Палас Барі» нічого не відбувається, – вклинився Клерфе. – Я саме звідти прийшов.

      – Для нас відбувається завжди досить багато, – засміявся Ґольманн. – Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.

      – Тепер можемо вийти, – сказала Ліліан. – Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.

      Ґольманн стенув плечима.

      – У СКАЧАТЬ