Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ви в цьому впевнені?

      – Цілком певна, – відказала похмуро старша сестра, – ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме, наче в обіймах Морфея!

      – Наче в обіймах Морфея! – повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. – Крокодилиця – королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров’я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з такою потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?

      – Вони мстяться за свою професію, – відповіла Ліліан із ненавистю. – Якщо в кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.

      Вони стояли в холі біля ліфта.

      – Куди ви йдете? – запитала Ліліан.

      Клерфе поглянув на неї.

      – До «Палас Бару».

      – Заберете мене з собою?

      Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними росіянками. Але потім нагадав собі сцену з саньми та погордливу міну Волкова.

      – Чом би й ні?

      – Хіба це не сумно, – вона безпорадно усміхнулася, – просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра в неприступного бармена останню чарку.

      Клерфе похитав головою.

      – Часто я й сам це робив.

      Вона вперше поглянула йому просто в обличчя.

      – Ви? Чому саме ви?

      – Кожен має свою причину. Навіть камінь. Де мені на вас зачекати? Хіба ви одразу підете зі мною?

      – Ні. Ви мусите вийти головним входом, який стереже Крокодилиця. А відтак спуститеся серпантином, візьмете сани та під’їдете ззаду зі службового входу. Я вийду туди.

      Ліліан сіла в ліфт.

      – Ти не матимеш нічого проти, якщо я не поїду з вами? – запитав Ґольманн.

      – Та ні, звичайно. Я ж бо завтра ще не виїжджаю.

      Ґольманн допитливо зиркнув на нього.

      – А Ліліан? Ти не бажаєш лишитися сам?

      – У жодному разі. Нікому не хочеться залишатися самому.

      Клерфе перетнув порожній хол. Біля дверей стояла Крокодилиця.

      – Добраніч, – сказав Клерфе.

      – Gооd nіght, – відповіла та, не знати чому переходячи на англійську.

      Клерфе в самому кінці серпантину знайшов сани.

      – Чи не могли б ви підняти будку? – запитав візника.

      – Навіщо? Морозу нема!

      Клерфе не хотів садити Ліліан у відкриті сани, але не мав бажання винаходити якісь аргументи.

      – Для вас, може, ні, але для мене є. Я саме приїхав з Африки. Тому зашторте сани.

      – То інша справа. – Візник зіскочив із козел і підняв будку. – Може бути так?

      – Дуже добре. А тепер прошу заїхати до службового входу санаторію «Белла Віста».

      Ліліан чекала в тонкій чорній смушевій накидці. Клерфе не здивувався б, якби вона прийшла в самій вечірній сукні без плаща.

      – Мені все вдалося, – шепнула. – Я маю ключа, Жозеф дістане СКАЧАТЬ