Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а їхні власники більше страждали від зайвої розкоші.

      – Я знаю Венецію тільки з мого вікна, – сказала Ліліан. – І з кількох годин першого вечора.

      – Тоді ви знаєте її краще за мене. Я знаю Венецію тридцять років.

      Канал. Готелі. Тераса зі столиками під білим обрусом. Плюскіт води. Вузький канал, наче води Стіксу. «Звідки я усе це знаю? – розмірковувала Ліліан, охоплена на хвилину неспокоєм. – Чи не з’явиться тепер вікно з канарками в клітках?»

      – Де знаходиться та «Таверна»? – поцікавилася вона.

      – Біля театру.

      – Вона має терасу?

      – Так. Ви вже були там?

      – Я знаю її дуже поверхово. Я не їла там. Тільки проходила повз неї.

      – Це знаменитий ресторан.

      Почувся брязкіт тарілок і голоси, перш ніж вони випливли з-за рогу.

      – Ви смієтеся, – мовив Пестре. – Чому?

      – Ви запитуєте мене про це вже вдруге. Бо я голодна. Але знаю, що дістану щось їсти.

      Власник ресторану обслуговував їх особисто. Приніс морепродукти, свіже, печене, варене й біле точене вино.

      – Чому ви тут сама? – запитав Пестре.

      – Для капризу, але я вже повертаюся.

      – До Парижа?

      – До Парижа.

      – До Клерфе?

      Він і про це вже довідався?

      – Так, до Клерфе.

      – Чи не можна б із цим ще почекати? – поцікавився обережно Пестре.

      Ліліан розсміялася.

      – А ви впертий. Маєте якусь пропозицію?

      – Ні, якщо не бажаєте. А якщо хочете, то без жодних умов. Але чому б вам принаймні на якийсь час не затриматися і все гарно оглянути.

      Продавець забавок підійшов до столика. Накрутив двох плюшевих шотландських тер’єрів і пустив його по дошці.

      – Я не мушу вже оглядати, – сказала Ліліан. – Не маю часу на повторення чогось, що вже було.

      Пестре взяв собачок і віддав чоловікові.

      – Ви впевнені, що це завжди повторення?

      Ліліан кивнула.

      – Для мене так. Зміни в подробицях неважливі. Варіанти мене не цікавлять.

      – Тільки есенція?

      – Тільки те, що я можу застосувати для себе. Я маю, як мені здається, найпростішу реакцію.

      Прийшов ресторатор і приніс палаючі в ромі персики та еспресо.

      – Хіба ви ніколи не мали відчуття, що щось можете пропустити? – запитав Пестре.

      Ліліан поглянула на нього й помовчала.

      – Що? – запитала врешті.

      – Якусь пригоду. Або несподіванку. Або новину. Щось, чого ви не знаєте.

      – Я мала це, коли сюди приїхала. Я мала відчуття, що оминуть мене Нью-Йорк, Йокогама, Таїті, Аполлон, Діоніс, Дон Жуан і Будда, тепер уже не маю.

      – Відколи ви його не маєте?

      – Уже кілька днів.

      – Чому?

      – Бо СКАЧАТЬ